Піонери - Купер Джеймс Фенімор
І дзвіниця церкви Святого Павла, відколи ми її добудували, дуже добре допомагає навігації в лісах, бо, клянусь дідьком, було зі мною…
— Гаразд, Бенджаміне, — урвав його мову Мармедюк, помітивши, що дочці неприємне панібратство управителя. — Ти забуваєш, що тут є дама, а жінки більше люблять говорити, ніж слухати.
— Істинно, судде! — захихотів Бенджамін. — Ось хоча б місіс Римуркабель Бійсябога — дайте їй волю, й вона наробить такого галасу, якого не почуєте, навіть минаючи французького корсара з підвітряного боку, або коли впхнете десяток мавп у мішок.
Невідомо, наскільки економка підтвердила б правдивість слів Бенджаміна, якби насмілилась відповісти, але суддя суворо подивився на неї, і вона, побоюючись розсердити господаря, але й неспроможна вгамувати лють, прожогом кинулася з кімнати, причому так сіпнулася, що кощаве її тіло ледь не переламалося навпіл.
— Річарде, — мовив Мармедюк, задоволений, що одним поглядом відвернув небажану сварку, — чи можеш ти мені щось розказати про юнака, котрого я мав нещастя поранити? Я зустрів його в горах, він полював разом із Шкіряною Панчохою і ставився до того так, ніби вони родичі. А проте манери в них зовсім різні. Юнак висловлюється вишуканою мовою, яку рідко почуєш серед цих горбів, і мене дуже дивує, де такий бідняк, що заробляє на прожиття полюванням, міг цього навчитись. Могіканин теж його знає. Очевидно, він живе в хатині Натті. Ви звернули увагу на мову того хлопчини, мосьє Лекуа?
— Certainement[34], мосьє Темпл, — відповів француз, — він говорить чудовою англійською мовою.
— Що ви знайшли в тому хлопцеві! — вигукнув Річард. — Я знав фермерських хлоп'ят, що рано пішли до школи й говорили куди краще, коли їм ще не було й дванадцяти. Ось, приміром, Зейред Коу, син старого Неємії, що перший оселився на Бобровій Гатці, — так той у чотирнадцять років писав майже так добре, як і я; правда, я його підучував вечорами… А цього стрільця треба посадити в колодки, коли він ще хоч раз надумає взяти віжки в руки. Ніколи не бачив такого незграбного поводження з кіньми! Мабуть, йому доводилося їздити лише на волах.
— Ні, Діку, ти, мабуть, несправедливий до хлопця, — мовив суддя. — В скрутні хвилини він дуже винахідливий. Хіба не так, Бесс?
У тому запитанні не було нічого такого, що б могло викликати рум'янці на щоках молодої дівчини, проте Елізабет зашарілася.
— Як на мене, любий тату, цей юнак дуже промітний, моторний і хоробрий. Але кузен Річард може сказати, що я така ж нетямуща, як і той джентльмен.
— Джентльмен! — підхопив Річард. — Невже ви у своїй школі називали отаких-от простаків джентльменами, Бесс?
— Будь-який чоловік — джентльмен, коли він ставиться до жінок з увагою і шанобливістю, — швидко й трохи глузливо відповіла дівчина.
— От йому й винагорода за те, що посоромився скинути сорочку перед господинею дому! — вигукнув Річард, підморгуючи мосьє Лекуа, який на відповідь моргнув йому одним оком, а другим з виразом чемного співчуття поглянув на Елізабет. — А ось у мене таке враження, що він може бути ким завгодно, тільки не джентльменом. Хоча, справедливості ради, мушу визнати, що він добре володіє рушницею. На оленя він непогано полює, га, Мармедюку?
— Ріхарте, — сказав майор Гартман, повертаючи до Джонса серйозне обличчя, — це топрий хльоптшик. Він врятував твоє шиття, моє шиття й шиття превелепного містера Гранта, і шиття француза теш. І поки старий Фріц має притулок, хльоптшик моше розраховувать на його гостинність.
— Гаразд, гаразд, як тобі завгодно, старий, — удавано байдуже кинув Джонс. — Можеш і поселити його в своїй кам'яниці, майоре. Гадаю, хлопчина не бачив у житті нічого кращого за халупу Шкіряної Панчохи. Згадаєте мої слова — ви зовсім зіпсуєте хлопця: він і тепер уже не знати як пишається тим, що схопив моїх коней за вудила саме тоді, коли я їх уже майже повернув на дорогу.
— Ні, ні, друже, — сказав Мармедюк, — я сам поклопочусь про хлопця: я в боргу перед ним не тільки за себе, але й за моїх друзів. І все ж, гадаю, це буде нелегко. Мені здається, йому зовсім не сподобалась моя пропозиція поселитися під одним дахом з нами, чи не так, Бесс?
— Сказати правду, тату, — мовила Елізабет, відкопиливши гарненьку губку, — я не приглядалась до нього аж так пильно, щоб угадати його почуття. Рана, мабуть, дуже йому боліла, і мені було жаль його. Але, — вона з погано прихованою цікавістю поглянула на управителя, — мені здається, Бенджамін може дещо розповісти про нього. Якщо цей юнак приходив у селище, то Бенджамін напевне його бачив.
— Авжеж, я таки бачив цього юнгу, — відгукнувся Бенджамін, який тільки й чекав нагоди заговорити. — Він крейсував у кільватері Натті Бампо, гасаючи за оленями, як голландська барка на буксирі в олбанського шлюпа. Вправний стрілець! Я чув, як Натті казав цього вівторка, коли ми зібралися в пивниці Бетті Голлістер, що цей хлопчина — смерть для диких звірів. Коли це так, то він би добре зробив, якби вбив оту кицю, що нявкає на березі озера відтоді, як мороз позганяв оленів у табуни. Дика кицька — лихий товариш для людини, і нічого їй крейсувати там, де живуть християни.
— То він справді живе у Шкіряної Панчохи? — зацікавлено спитав суддя.
— Вони — нерозлийвода; цеї середи минає три тижні, як він з'явився у товаристві Шкіряної Панчохи. Вони вбили вовка й принесли скальп, щоб одержати премію. Цей містер Бампо дуже вправно знімає скальпи; подейкують, ніби він напрактикувався на християнах. Якби це була правда та я командував тутешнім портом, як ваша честь, то наказав би я віддраїти його кішками. Біля стапеля церкви якраз є годяща щогла, а щодо кішки, то я змайстрував би її сам, та й відшмагав би чолов'ягу сам, коли б не знайшлося охочих.
— Не слід вірити всяким пліткам про Натті. Він полює тут здавна і має право робити це й надалі. А коли якісь нероби в селищі спробують знущатися з нього, то вони переконаються, що його захищає міцна рука закону.
— Рушниця ліпша, ніш закон, — глибокодумно проказав майор.
— Чхав я на його рушницю! — вигукнув Річард, клацнувши пальцями. — Бен правий, і я… — Він зупинився, почувши бамкання корабельного дзвона, який висів під "шпилем" "академії" і тепер сповіщав, що настав час богослужіння. — "Хвала тобі, господи…" Ах, пробачте, містере Грант, це вам належить прочитати подячну молитву. Нам час іти, адже тільки ми в окрузі шануємо єпископальну церкву, — цебто я, Бенджамін та ще Елізабет. А таке ні те ні се, як Мармедюк, про мене, гірше єретика.
Священик смиренно підвівся, з почуттям прочитав молитву, і все товариство почало збиратися до церви, чи то до "академії".
РОЗДІЛ X
І кличуть грішних до молитви
Важкі, тягучі звуки дзвона.
Вальтер Скотт, "Дикий мисливець"
Річард і Лекуа в супроводі Бенджаміна попрямували до школи навпрошки — стежкою, торованою у снігу, а суддя з дочкою, священик і майор вирушили на санях кружним шляхом, по вулицях селища.
Зійшов місяць, і и світлі його проміння чітко окреслювалися силуети сосон на вершинах східних гір. Небо було чисте й прозоре, як у деяких країнах опівдні. Зорі ледь мерехтіли, наче жарини бачать, що згасають удалині; вони були безсилі змагатись із сяйвом місяця, що лилося на чисту білину озер і полів і, відбиваючись, робилося ніби ще яскравішим.
Елізабет із цікавістю читала написи, що були над дверима мало не всіх будинків, а сани тим часом швидко й плавно рухалися головною вулицею. На кожному кроці вона помічала нові будівлі й імена. Навіть старі будинки й ті змінилися: там щось добудовано, там перефарбовано, ще інші споруджено наново. Але з усіх жител виходили їхні мешканці, поспішаючи туди, де на них чекало творіння спільного мистецтва Річарда і Бенджаміна.
Надивившись на будинки, які були значно привабливіші в яскравому, але ніжному місячному світлі, Елізабет почала вдивлятися в людей, сподіваючись побачити когось знайомого. Але всі перехожі з виду були однакові: закутані в хутра й пальта, в шапках і каптурах, вони пробиралися вузькою стежкою уздовж заметів попід будинками, а кучугури снігу були такі високі, що до половини затуляли їхні постаті. Разів два їй привиділося, ніби вона когось упізнала, але перехожий тут-таки зникав за одним з тих величезних стосів дров, що громадилися чи не перед кожним будинком. І тільки коли сани звернули з головної вулиці на бічну, що перетинала її під прямим кутом і вела до "академії", Елізабет побачила нарешті знайомий будинок і знайоме обличчя.
Будинок той стояв на розі одного з найгомінкіших перехресть селища і, судячи з добре втоптаного снігу перед дверми, а також з вивіски, яка сумно рипіла, погойдуючись на вітрі, що налітав з озера, був одним з найпопулярніших місцевих заїздів. Хоч будинок був одноповерховий, мансардові вікна, колір стін, віконниці й веселий вогонь, що виблискував крізь розчинені двері, надавали йому куди затишнішого вигляду, ніж мали сусідські будинки. На вивісці пивниці, почепленій, як звичайно, на стовпі, був зображений вершник із шаблею й пістолями, у ведмежій шапці, на баскому коні. Все це, а також напис "Хоробрий драгун", зроблений чорними літерами, не дуже виразний, але знайомий Елізабет, добре було видно при світлі місяця.
Коли сани порівнялися з заїздом, із дверей вийшли чоловік і жінка. Чоловік ішов важкою солдатською ходою, помітно кульгаючи, а жінка ступала широко й швидко, так, ніби їй було байдуже, куди поставити ногу. Місячне світло падало на її повне червоне обличчя, настільки схоже на чоловіче, що навіть пишні брижі очіпка не надавали йому належної жіночності. Маленький чорний капелюшок ледь тримався на потилиці, ніскільки не затінюючи обличчя, і при, місяці, що сяяв зі сходу, те обличчя здавалося сонцем, що сходить на заході. Рішучим чоловічим кроком вона йшла навперейми саням, і суддя наказав тезкові грецького царя зупинити коней.
— Ласкаво просимо, судде! — вигукнула жінка з відчутним ірландським акцентом. — Раді вас бачити! Еге ж! А, і міс Ліззі з вами! І яка ж красуня з неї виросла! Якби в селищі стояв полк, чимало сердець вона б розбила! Ой, леле! Гріх теревенити всує, коли дзвони кличуть нас до молитви, як покличе до себе господь, коли ми найменше того сподіватимемося… Добрий вечір, майоре. Прийдете сьогодні на чарку пуншу чи, певно, пробудете святвечір у великому домі судді?
— Рада вас бачити, місіс Голлістер! — радісно відгукнулася Елізабет. — Відколи ми виїхали з дому, я весь час сподівалася зустріти когось із знайомих, але нікого не впізнала.