Вище крокви, будівничі - Селінджер Джером Девід
Три голови повернулися до мене як по команді.
— До побачення,— гукнули вони, і, коли дверцята зачинилися, свашка крикнула: — Дякую за коктейль!
Я вернувся до кімнати дуже непевними кроками, силкуючись добром чи злом розстебнути свою гімнастерку. Мою появу бурхливо привітав гість, який залишився і про якого я забув. Побачивши мене, він підняв свою майже повну склянку і заходився нею буквально вимахувати. Він [223] кивав мені головою і широко усміхався; наче тішачись тим, що нарешті настала уроча радісна мить, яку ми так довго очікували. Я відчув, що цього разу не можу відповісти рівноцінними усмішками, проте, пам'ятаю, поплескав його по плечі. Потім я важко сів на канапу і зрештою таки розстебнув свою гімнастерку.
— Невже у вас немає власної хати? — спитав я його.— Хто вас доглядає? Голуби в парку?
У відповідь на ці провокаційні запитання мій гість почав ще завзятіше вимахувати склянкою, наче то був пивний кухоль, показуючи, що п'є на моє здоров'я. Я заплющив очі і ліг горілиць на канапу, поклавши й ноги. Але від цього кімната пішла кругом. Тоді я сів і поставив ноги на підлогу. Зробив це я так раптово і так погано скоординував рухи, що заледве не втратив рівновагу і схопився рукою за кавовий столик. Хвилини зо дві я сидів, схиливши на груди голову і заплющивши очі. Потім, не встаючи, сягнув рукою по кухоль з "Томом Колінзом" і налив у склянку коктейлю, так що трунок хлюпнув на столик і на підлогу разом з шматочками льоду. Ще кілька хвилин я посидів, тримаючи повну склянку, але не підносячи до рота, тоді поставив у мілку калюжу на кавовому столику.
— Хочете знати, як Шарлота дістала ті дев'ять швів? — спитав я раптово цілком звичайним, як мені здавалося, голосом.— Ми відпочивали біля озера. Сімор написав листа Шарлоті, запрошуючи її до нас у гості, і мати зрештою її відпустила. Це сталося так: одного ранку вона присіла серед алеї погладити кішку Бу-Бу, а Сімор шпурнув у неї каменем. Йому було дванадцять років. Оце і все. Він пошпурив каменюку, бо дівчинка видалася йому нестерпно гарною, сидячи посеред алеї з кицькою Бу-Бу. Боже милий! Та про це знали всі: я, Шарлота, Бу-Бу, Уейкер, Уолт, вся наша родина.— Я втупився в попільницю.— Шарлота йому й словом за те не згадувала. Жодним словом.
Я підвів очі на свого гостя, чекаючи, що він сперечатиметься зі мною, назве мене брехуном. Звичайно, я брешу. Шарлота так і не зрозуміла, чому Сімор шпурнув ту каменюку. Та гість і не думав зі мною сперечатися. Навпаки, він усміхнувся мені підбадьорливо, наче все, що я міг сказати з цього приводу, він збирався сприймати, як щиру правду. Та я встав і вийшов з кімнати. Пам'ятаю, дорогою до дверей мені спало на думку вернутися і підняти два кубики льоду, що лежали на підлозі, але це здалося мені страшенно важкою справою, отож я подався в хол. Минаючи [224] двері кухні, я зняв свою гімнастерку — здер її і кинув на підлогу. В той мент я вважав, що це саме те місце, де я завжди скидаю свій верхній одяг.
У ванній я довгенько постояв над кошиком на білизну, сперечаючись сам з собою, брати чи не брати Сіморів щоденник і читати його знову. Не пам'ятаю, які я висував докази за і проти, але зрештою я таки відчинив кошик і витяг щоденника. Знову я примостився на краєчку ванни і гортав сторінки, поки дійшов до останнього запису:
"Один хлопець щойно зв'язався з літальною частиною. Якщо хмари піднімуться вище, то ми зможемо вилетіти ще до ранку. Опенгайм каже, щоб ми не дуже сподівалися. Я подзвонив Мюріел,— хотів її попередити. Все склалося дуже дивно. Вона взяла трубку і почала гукати: "Алло!" Голос мені не корився. Вона ледве не повісила трубку. Мені треба трохи заспокоїтися. Опенгайм збирається завдати хропака, аж поки озветься літальна частина. Мені б слід піти за його прикладом, але я занадто збуджений. Я подзвонив, щоб востаннє попросити, вблагати її зустрітися зі мною на самоті й одружитися. Я надто збуджений, щоб стрітися з юрбою. У мене таке почуття, наче я ще не народився. Святий, священний день. Чути було дуже кепсько, і я так і не зміг поговорити до пуття. Який це жах, коли кажеш: "Я тебе кохаю", а у відповідь тобі кричать: "Що?" Цілісінький день я читав вислови Веданти. Ті, хто злучаються в шлюбі, повинні служити один одному. Ушляхетнювати, допомагати, навчати, зміцнювати один одного, але над усе один одному служити. Шанобливо, самовіддано і з любов'ю ростити дітей. Дитина — це гість у домі, її слід любити й поважати, але ніколи не заявляти на неї права, бо вона належить богові. Як це чудово, як розумно, як прекрасно й важко, а тому — правильно. Вперше у житті я відчув радість відповідальності. Опенгайм уже дає хропака. Мені слід було б зробити те ж саме, але я не можу. Комусь треба сидіти за компанію з щасливою людиною".
Я прочитав запис, згорнув щоденника, відніс його в спочивальню і вкинув у Сіморову валізу на канапці. Потім я поточився більш-менш умисно на те ліжко, що стояло ближче. Не встиг я, здається, ще гепнути на постіль, як уже заснув або, може, й знепритомнів.
Прокинувсь я за півтори години. Голова в мене ледве не розвалювалася, в роті пересохло. У спочивальні було майже темно. Пригадую, я довгенько сидів на краю ліжка. [225]
Потім, знемігши від спраги, встав і почвалав до кімнати, сподіваючись, що в кухлі на кавовому столику лишилося хоч трохи чого-небудь прохолодного і мокрого.
Мій останній гість, мабуть, подався геть. Лише його порожня склянка, недопалений кінчик сигари на олив'яній попільничці свідчили про те, що він справді існував. Я й досі гадаю: цей кінчик слід було переслати Сіморові, беручи до уваги, чого, як правило, варті весільні подарунки. Сам недопалок сигари в гарненькій коробочці. А для пояснення можна було вкласти аркушик чистого паперу.
