Вище крокви, будівничі - Селінджер Джером Девід

Простягнувши руку, вона торкнула пальцем одну фотографію на стіні.— Хто це гарненьке дитя?

Тепер, коли до кімнати ненастанно плинуло прохолодне повітря, коли вона вправилася знову нарум'янити й напудрити своє лице, місіс Сілсберн уже не скидалася на ту розгублену перелякану дівчинку, що стояла на пекучому сонці біля крамниці Шрафта на Сімдесят дев'ятій вулиці. Вона зверталася до мене тим самим зрівноваженим тоном, який так добре слугував їй, коли я вскочив у машину біля дому бабусі нареченої і коли вона спитала мене, чи я не Дікі Бріганца.

Я перестав струшувати кухоль із "колінзами" і підійшов до неї. Вона вперла свій лакований ніготь у фотографію дітей, що виступали у передачі "Розумна дитина" 1929 року, вказуючи на одного з них. Семеро нас сиділо за круглим столом, перед кожним стояв мікрофон.

— Такої гарненької дитини я ще зроду не бачила,— сказала місіс Сілсберн.— Знаєте, кого вона трохи нагадує? Обрисами очей і рота?

На той час шотландське віскі — не все, а порція десь на палець — почало на мене впливати, і я замалим не відповів: "Дікі Бріганцу". Та мене ще застеріг внутрішній імпульс. Я ствердно хитнув головою і назвав ім'я кіноактриси, яку передньо згадала була свашка, коли говорила про дев'ять хірургічних швів.

Місіс Сілсберн широко розплющила очі.

— Невже вона теж виступала в передачі?

— Так, виступала" років зо два. Далебі, виступала. Звичайно, під власним ім'ям. її звуть Шарлота Мейх'ю.

Лейтенант уже стояв позад мене з правого боку, вдивляючись у фотографію. Почувши Шарлотине сценічне ім'я, він облишив книжкову полицю, щоб позирнути й собі.

— Я й не знала, що вона змалку виступала по радіо,— мовила місіс Сілсберн.— Я того не знала! То вона була блискуча актриса ще змалку?

— Ні, вона страшенно любила галасувати. Однак співала незгірш як зараз. І завжди надавала моральну підтримку. У студії вона щоразу примудрялася сісти поряд з моїм братом Сімором, і коли він під час передачі казав Що-небудь потішне, вона наступала йому на ногу. Наче стискала йому руку, але робила це ногою.

Виголошуючи своє коротеньке казання, я сперся руками на спинку стільця. Нараз вони сковзнули — як то часом буває, коли спираєшся ліктями на стіл або на шинквас [219] бару. Я похитнувся і тієї ж миті відновив рівновагу. Очевидно, ані місіс Сілсберн, ані лейтенант того не помітили. Я склав руки на грудях і провадив:

— Тими вечорами, коли Сімор був у особливо добрій формі, він вертався додому, злегка кульгаючи. Це щира правда. Шарлота не просто наступала йому на ногу, а давила щосили. Але йому то було байдуже. Він любив людей, що наступають йому на ноги. Він любив галасливих дівчат.

— Та це ж страшенно цікаво! — вигукнула місіс Сілсберн.— Я й не знала, що вона колись виступала по радіо.

— Правду кажучи, то Сіморова заслуга,— сказав я. — Вона була дочка остеопата, котрий жив у нашому будинкові на Ріверсайд Драйв.— Я знову поклав руки на спинку стільця і сперся на нього — частково для підтримки, частково, щоб набути пози людини, яка розповідає про минуле, спираючись на паркан своєї садиби. Мене аж надто тішив звук власного голосу.— Ми гралися в ступбол... Вам це цікаво слухати?

— Атож! — відмовила місіс Сілсберн.

— Одного дня після школи ми з Сімором гралися в ступбол за рогом нашого будинку, і хтось — потім виявилося, що то була Шарлота,— почав кидати на нас мармурові кульки з дванадцятого поверху. Так ми з нею зустрілися. Ми прилучили її до передачі того ж таки тижня. Ми навіть не знали, що вона вміє співати. її взяли просто тому, що у неї була чудова нью-йоркська вимова. Вона говорила з акцентом Дікман-стріт.

Місіс Сілсберн зайшлася дзвінким сміхом, що вражає на смерть чутливого оповідача анекдотів, байдуже, тверезого чи п'яного. Вона, певно, чекала, поки я скінчу, щоб звернутися до лейтенанта.

— Як по-вашому, на кого вона скидається? — спитала вона наполегливо.— Особливо обрисами очей і рота. Кого вона вам нагадує?

Лейтенант подивився на неї, потім на фотографію.

— Ви маєте на увазі на цьому фото? Ще дитиною? — запитав він у свою чергу.— Чи зараз? Як вона виглядає в кіно?

— Гадаю, і тут, і там. А особливо тут, на цьому фото. Лейтенант став придивлятися до фотографії. Вигляд у нього був явно невдоволений, наче він аж ніяк не схвалював, що місіс Сілсберн — цивільна особа, та ще й жінка,— попросила його це зробити. [220]

— Мюріел,— сказав він коротко.— На цьому фото вона схожа на Мюрієл. Таке саме волосся і все інше.

— Щира правда! — вигукнула місіс Сілсберн і повернулася до мене.— Щира правда,— повторила вона.— Валі доводилося бачити Мюрієл,? Чи ви бачили її, коли вона скручує своє волосся гарним валиком...

— До сьогодні я ніколи не бачив Мюрієл,— сказав я.

— То повірте моєму слову,— сказала місіс Сілсберн, значливо стукаючи по фотографії вказівним пальцем.— Ця дитина могла бути двійником малої Мюрієл. Вона схожа на неї, як викапана.

Віскі поступово забивало мені памороки, і я ніяк не міг збагнути це твердження в цілому, а тим більше зробити з нього всі можливі висновки. Я пішов до кавового столика — мабуть, простуючи трохи прямолінійно,— і знову заходився струшувати кухоль із "колінзами". Дядько батька нареченої спробував був привернути мою увагу, щоб привітати мене з поверненням, але я саме зосереджено міркував над тим, що Мюрієл буцімто схожа на Шарлоту, і не відповів йому. До того ж голова моя наморочилася. Мене пойняло бажання — якому я не піддався — струшувати кухоль, сидячи на підлозі.

Хвилини за дві, коли я почав наливати коктейль у склянки, місіс Сілсберн звернулася до мене з запитанням. Воно пролунало в кімнаті, як пісня, так мелодійно вона його вимовила.

— Чи зручно буде спитати про ту лиху пригоду, що її згадувала місіс Бервік? Я маю на увазі дев'ять швів, про які вона казала. Як це сталося? Ваш брат ненароком штовхнув її чи як?

Я поставив кухоль, що здавався мені надзвичайно важким та незручним, і подивився на неї. Дивна річ: хоча в голові мені злегка наморочилося, віддалені предмети і не думали розпливатися в моїх очах. В усякому разі місіс Сілсберн, що стояла на тім боці кімнати, вимальовувалась аж надто чітко.

— А хто така місіс Бервік? — спитав я.

— Моя дружина,— відповів коротко лейтенант.

Він придивлявся до мене, наче член одноосібного комітету, що мав на меті вияснити, чому я так довго готував трунок.

— О, авжеж,— сказав я.

— То це була лиха пригода? — допитувалася місіс Сілсберн.— Він зробив це ненароком, правда ж?

— О боже милостивий, місіс Сілсберн! [221]

— Прошу? — холодно мовила вона.

— Даруйте. Не зважайте на мене. Я трохи захмелів. Хвилин п'ять тому на кухні я хильнув зайвого...— Тут я змовк і рвучко обернувся. На не засланій килимом підлозі холу залунала знайома важка хода. Кроки швидко наближалися — ніби насувалися на нас,— і за мить до кімнати вскочила свашка. Вона не дивилася ні на кого зокрема.

— Нарешті мені пощастило до них додзвонитися,— заявила вона. її голос був на диво знебарвлений, без жодних ознак курсиву.— Цілісіньку годину витратила.— Обличчя в неї так розчервонілося, що, здавалося, от-от спалахне.— Воно холодне? — спитала вона й одразу ж, не чекаючи відповіді, підійшла до кавового столика, взяла склянку, що я хвилину тому налив до половини, і жадібно її вихилила.— Зроду ще не бувала в такій спекотливій кімнаті,— мовила вона між іншим і поставила порожню склянку. Потім узяла кухоль і, гучно подзвонюючи кубиками льоду, знову налила собі півсклянки.

Тим часом місіс Сілсберн опинилася біля столика.

— Що вони сказали? — нетерпляче запитала вона.— Ви розмовляли з Руею?

Свашка спершу ковтнула коктейлю.

— Я розмовляла з усіма,— похмуро відповіла вона, ставлячи на столик склянку і роблячи притиск на слові "усіма" з властивим їй, проте, невмінням справити драматичний ефект. Вона глипнула спершу на місіс Сілсберн, потім на мене, потім на лейтенанта.— Можете заспокоїтися. Все склалося якнайкраще.

— Що ви маєте на увазі? Що сталося? — гостро запитала місіс Сілсберн.

— Те, що я вам сказала. Молодий уже не боїться тягара щастя.

Свашка знову вдалася до своєї звичної інтонації.

— Як це так? З ким ви розмовляли? — запитав лейтенант.— Ви розмовляли з місіс Федер?

— Кажу вам, я розмовляла з усіма. З усіма, крім соромливої нареченої. Вона втекла з нареченим. Скільки цукру ви поклали в цю штуку? — роздратовано спитала вона, повертаючись до мене.— На смак вона точнісінько наче...

— Втекла? — перепитала місіс Сілсберн, прикладаючи до горла руку.

Свашка зиркнула на неї.

— Заспокойтесь-бо, голубонько,— порадила вона.— Не треба вкорочувати собі віку. [222]

Місіс Сілсберн сіла інертно на канапу, якраз поряд зі мною. Я пас очима свашку, і, очевидячки, місіс Сілсберн пішла за моїм прикладом.

— Мабуть, коли вони вернулися додому, він чекав їх у помешканні. Отож Мюрієл умить спакувалася, і вони удвох одразу ж виїхали.— Свашка артистично знизала плечима, знову взяла склянку й допила коктейль.— У кожному разі всіх нас запрошують на гостину, чи як воно там називається. Адже молодий з молодою вже виїхали. Там зібралася сила людей. Усі такі веселі — я чула по телефону.

— Ти, кажеш, розмовляла з місіс Федер. Що вона тобі говорила? — спитав лейтенант. Свашка загадково похитала головою.

— Вона трималася чудово. Боже милий, яка то жінка! Вона балакала цілком нормальним тоном. Як я висновую з її слів, цей Сімор обіцяв звернутися до психоаналіста, щоб той його привів до ладу.— Вона знову знизала плечима.— Хтозна, може, все складеться на краще. Я так заморочилася, що вже не можу думати.— Вона повернулася до чоловіка.— Ходімо. Де твій картуз?

Не встиг я отямитися, як свашка, лейтенант та місіс Сілсберн попростували до дверей, а я, виконуючи обов'язки господаря, подався слідом за ними. Мене вже помітно погойдувало, але що жоден з них не повернувся, то, гадаю, вони не зауважили мій стан.

Я почув, як місіс Сілсберн спитала свашку:

— Ви збираєтеся завітати до них чи як?

— Не знаю,— відповіла та.— Якщо ми зайдемо, то лише на одну хвилинку.

Лейтенант натиснув кнопку ліфта, і всі три застигли, втупившися в очко індикатора. їм наче одібрало мову. Я стояв за кілька футів на порозі, дивлячись немов крізь, воду. Коли ліфт прибув, я голосно сказав "до побачення".