Вище крокви, будівничі - Селінджер Джером Девід

По-перше: чому я не вийшов з автомобіля? Не беручи до уваги все інше, машина мала привезти пасажирів до будинку, де мешкали батьки нареченої. Хай би я навіть довідався про все, що мені потрібно, безпосередньо чи посередньо від убитої горем зрадженої нареченої чи від її стурбованих (і, дуже ймовірно, сердитих) батьків, але навряд чи варто було заради цього ставити себе у збіса незручне становище, з'явившись до них на квартиру. Чому ж я тоді сидів і далі в машині? Чому не вискочив, скажімо, тоді, коли ми спинялися перед червоним світлом? І ще доречніше спитати, навіщо я вскочив у ту машину?.. Мені здається, на ці запитання можна дати принаймні десяток відповідей, і всі вони будуть хоч і не вельми доладні, але цілком вичерпні. Гадаю, проте, не варто їх наводити. Ще раз нагадаю, що це був 1942 рік, я мав двадцять три роки, мене щойно забрали в армію і посилено втовкмачували в голову думку, що не слід відбиватися од отари,— а зверх усього я почував себе самотнім. Отож, очевидячки, я, не замислюючися, скочив у переповнену машину і потім уже не наважився вискочити з неї.

Та вернімося до подій того дня. Пам'ятаю, що поки всі троє — свашка, її чоловік і місіс Сілсберн — утупилися в мене гуртом, стежачи, як я кашляю, я позирнув на карлуватого [187] підстаркуватого чоловічка, що сидів на задньому сидінні. Він усе ще пильно дивився перед себе. Я запримітив майже з удячністю, що його ноги не дістають підлоги. Вони здалися мені давніми любими друзями.

— А хто він, власне кажучи, такий? — спитала мене свашка, коли минувся мій другий напад кашлю.

— Ви маєте на увазі Сімора? — сказав я.

З її тону можна було зробити висновок, що він затаврував себе якимсь надзвичайно ганебним учинком. Та враз мене осяяло — я збагнув це інтуїтивно,— що вона обізнана з деякими фактами Сіморової біографії, з фактами сенсаційними, які (на мою думку) давали про нього зовсім неправильне уявлення: що він змалечку був радіозіркою і шість років виступав під іменем Біллі Блека. Або що він поступив у Колумбійський університет, коли йому ледве минуло п'ятнадцять років.

— Так, Сімора,— відповіла свашка.— Що він робив перед армією?

Знову мене осяйнув інтуїтивний здогад, що вона знала про нього значно більше, ніж воліла показати. Так, наприклад, мені здавалося, вона чудово знала, що Сімор до призову викладав англійську мову, що він був професор. Професор. На одну мить, коли я дивився на неї, мені спало на думку, що вона навіть знає, ким я доводжуся Сіморові. Міркувати над цим неприємним припущенням мені не хотілося. Натомість я подивився скоса їй у очі й сказав:

— Він був хіроподист.

Потім я рвучко повернувся й визирнув у вікно. Машина вже довгенько стояла на місці, і я почув, що десь удалині, в Лексіштоні чи на Третій авеню, б'ють барабани.

— Військовий парад! — мовила місіс Сілсберн. Вона теж повернулася до вікна.

Ми спинилися на якійсь з Вісімдесятих вулиць. Посередині Медісон-авеню стояв полісмен, затримуючи рух машин, що простували на північ і на південь. Мабуть, він просто перекрив вулицю, не спрямовуючи рух в об'їзд на схід чи на захід. По той бік вулиці стояли три чи чотири машини й автобус, чекаючи, щоб їх пропустили на південь, але наша машина чекала тут одначщнісінька. На розі й уздовж тротуару вулиці, що вела до П'ятої авеню, у два-три ряди стояли люди, напевно, чекаючи, поки війська, чи медсестри, чи бойскаути, чи ще якась лиха личина вирушать [188] з, того місця, де вони вишикувались — у Лексінгтоні чи на Третій авеню,— і пройдуть повз них маршем.

— О господи! Ну хто б міг такого сподіватися? — вигукнула свашка.

Я повернувся й заледве не стукнувся з нею головою. Вона нахилилася вперед, між місіс Сілсберн і мною. Місіс Сілсберн повернулася до неї з співчутливо болісним виразом.

— Та ми тут простоїмо цілий місяць,— сказала свашка, витягуючи шию, щоб подивитися крізь переднє скло.— А мені треба бути там негайно. Я пообіцяла Мюрієл та її матері сісти в одну з перших машин і прибути до будинку за п'ять хвилин. О боже! Невже не можна нічого вдіяти?

— Мені теж треба бути там,— поспішно докинула місіс Сілсберн.

— Так, але я дала їй урочисту обіцянку. В квартиру напхаються юрбою всілякі дурні тітоньки й дядечки і зовсім незнайомі люди, а я обіцяла їй поставити на варті чоловік десять з багнетами, щоб вона мала хоч трохи спокою і...— Вона урвала мову й вигукнула: — О боже! Це жахливо.

Місіс Сілсберн засміялася коротким штучним сміхом.

— Боюсь, я теж належу до цих дурних тітоньок,— озвалася вона, очевидячки серйозно ображена.

Свашка глипнула на неї.

— О, вибачте. Вас я не мала на увазі,— мовила вона й сіла глибше.— Я лише хотіла сказати: їхня квартира така мала, що коли туди наб'ється кілька десятків людей... Ви розумієте, що я маю на увазі.

Місіс Сілсберн промовчала, і я не подивився па неї, щоб пересвідчитися, чи серйозно її діткнуло зауваження свашки. Проте я пам'ятаю, що до деякої міри на мене справив враження її тон, коли вона вибачалася за своє дещо нетактовне зауваження про "дурних тітоньок і дядечко. Вибачалася вона зовсім щиро і до того ж без ніякої запобігливості; отож на мить я відчув, що, незважаючи на своє театральне обурення й показну твердість, вона таки скидалася чимсь на багнет, мимоволі викликаючи деяку пошану. (Я зразу ж готовий визнати, що в цьому разі мою думку слід приймати з застереженням. Я часто надто схильний до людей, які, вибачаючися, знають міру). Суть, однак, у тому, що саме тоді уперше в душу мені хлюпнула невеличка хвиля упередження до зниклого нареченого, і його незрозуміла відсутність постала переді мною в досить непривабливому світлі. [189]

— Подивимося, чи не пощастить нам зрушити цю справу з місця,— сказав свашин чоловік.

Голос його був голос вояка, що зберігав спокій під ворожим вогнем. Я почув, як він заворушився позад мене, наче прибираючи бойової пози, а потім ураз його голова вистромилася з вузького проміжку між місіс Сілсберн і мною.

— Водію,— мовив він владно і змовк, чекаючи відповіді. Вона одразу надійшла, і його голос став трохи тягучіший, демократичніший.— Чи довго, на вашу думку, ми будемо тут нидіти?

Водій повернув голову.

— Не скажу, небоже,— відмовив він і знову одвернувся. Водій зосереджено стежив за тим, що відбувалося на

перехресті. За хвилину до того на середину порожньої вулиці вискочив хлопчик, тримаючи в руці червону кулю, з якої частково вийшло повітря. Батько спіймав хлопчика і потяг на пішохід, стусонувши його двічі по спині, хоч і не дуже дошкульно. З натовпу залунали обурені вигуки.

— Ви бачили, що він зробив дитині? — запитала місіс Сілсберн, звертаючись до всіх. Ніхто їй не відповів.

— А чи не можна спитати того поліцая, як довго нас тут триматимуть? — звернувся свашин чоловік до водія. Він і досі сидів, нахилившись уперед, очевидячки, не зовсім задоволений лаконічною відповіддю на своє перше запитання.— Адже ми поспішаємо. Чи не могли б ви поцікавитись, як довго ми тут нидітимемо?

Не повертаючи голови, водій непоштиво знизав плечима, але вимкнув мотор і виліз із машини, хряснувши тяжкими дверцятами лімузина. Він був неохайний, здоровий як бугай чолов'яга, одягнений у неповну шоферську форму — чорний саржевий костюм, але без картуза.

Він пройшов поволі, з зовсім незалежним — якщо не сказати визивним — виглядом до перехрестя, де хазяйнував рядовий полісмен. Вони стояли удвох, розмовляючи, нескінченно довго. (Свашка аж застогнала позаду). Потім ураз обоє зайшлися реготом — наче вони зовсім і не балакали насправді, а перекидалися непристойними жартами. Потім наш водій, все ще заразливо регочучи, махнув по-братньому поліцаєві й рушив — поволі — назад до машини. Він сів у кабіну, зачинив дверцята, витяг сигарету з пачки, що лежала на виступі над переднім склом, заклав сигарету собі за вухо і тоді, тільки тоді, повернувся, щоб доповісти нам про наслідки переговорів.

— Він не знає. Доведеться зачекати, поки скінчиться [190] парад.-Мовивши це, він кинув на увесь наш гурт побіжний байдужий погляд.-А по тому ми зможемо їхати куди нам заманеться.

Він повернувся наперед, вийняв з-за вуха сигарету й запалив її.

На задньому сидінні свашка гучно застогнала від розпуки й досади. Потім настала тиша. Вперше за кілька хвилин я озирнувся на карлуватого літнього чоловічка з незапаленою сигарою. Затримка, певно, не справила на нього ніякісінького враження. Він дотримувався своїх власних усталених норм щодо того, як сидіти на задніх сидіннях машин — машин, котрі рухаються, машин, що стоять, і навіть, мимоволі спадало на думку, машин, що падають з мосту у воду. Ці норми були вкрай прості: треба сидіти зовсім прямо, так щоб між циліндром і стелею був проміжок чотири-п'ять дюймів, і дивитися лютим поглядом просто себе на переднє скло. Якщо смерть — що увесь час супроводжувала вас, може, навіть сидячи на капоті машини,— якщо смерть якимсь дивовижним способом пройшла крізь скло у кабіну, щоб забрати вас із собою, то за цими нормами вам належало б устати й спокійнісінько податися слідом за нею, втупившись перед собою лютим поглядом. Дозволялося навіть захопити з собою сигару, якщо це була справжня Гавана.

— То що ж нам робити? Сидіти, та й годі? — запитала свашка.— Я, мабуть, помру од спеки.

Ми з місіс Сілсберн повернулися вчасно, щоб зауважити, як вона вперше, відколи ми сіли в машину, подивилася прямо на свого чоловіка.

— Ти не можеш ледь-ледь посунутися? — звернулася вона до нього.— Мені так тісно, що я ледве дихаю.

Лейтенант захихотів і виразно розвів руками.

— Ти ж бачиш, зайчику, я практично сиджу на крилі машини,-: сказав він.

Тоді свашка кинула цікавий і водночас несхвальний погляд на іншого свого сусіда, котрий, наче несвідомо вирішивши підбадьорити мене, займав набагато більше місця, ніж потребував. Між його правим раменом і ручкою сидіння було добрих два дюйми. Свашка безсумнівно зауважила це, та хоч яка в неї залізна була вдача, але їй бракувало рішучості заговорити з тією поважною маленькою особою. Отож вона повернулася до свого чоловіка.

— Ти можеш вийняти свої сигарети? — роздратовано спитала вона.— У цій тисняві я не досягну своїх ніяким робом. [191]

За словом "тиснява" вона повернулася знову, щоб кинути блискавичний лихий погляд на карлуватого злочинця, який окупував простір, що, як вона вважала, належав по праву їй.