Вище крокви, будівничі - Селінджер Джером Девід
Вона хоче купувати пелюшки. Може, навіть несвідомо, але вона прагне залишити материнський дім, хоч відчуває до матері глибоку відданість. Вона хоче мати дітей — гарненьких дітей, схожих на неї, не на мене. Я також відчуваю, що на Різдво вона хоче розпаковувати власні ялинкові прикраси, а не ті, які належали матері.
Сьогодні я одержав од Бадді чудернацького листа. Він написав його, звільнившися з кухонного наряду. Я думаю [214] про нього, пишучи про Мюрієл. Він зневажив би її за те, що вона виходить заміж з тих міркувань, які я виклав. Та чи заслуговують вони на презирство? Певною мірою, мабуть, що так, але вони здаються мені такі притаманні людству й прекрасні, що навіть зараз, пишучи це, я не можу згадати їх без почуття глибокого зворушення. Він би також не вподобав матір Мюрієл. Вона належить до того типу жінок, що Бадді аж ніяк не терпить. її самовпевненість дратує. Навряд чи він збагне, що вона за людина. Вона довіку не зрозуміє й не оцінить поезію, якою просякнуті усі речі, геть усе на світі. Вона все одно що мертва, а проте живе, ходить у магазин, відвідує свого психолога, ковтає щовечора по роману, вдягає свій пояс, докладає всіх засобів, щоб забезпечити Мюрієл здоров'я й добробут. Мені вона страшенно подобається. Я вважаю її надзвичайно хороброю жінкою.
Цієї ночі наша рота чергує. Цілу годину стояв у черзі до телефону в кімнаті відпочинку. Коли Мюрієл почула, що я не зможу увечері приїхати на побачення, в її голосі зазвучала відверта полегкість. Це мене забавляє і тішить. Інша дівчина, яка б хотіла позбутися свого нареченого на один вечір, не проминула б нагоди висловити по телефону свій жаль. А М. тільки відмовила: "О!" Як я обожнюю її простоту, її страшенну чесність. Як я покладаюся на неї.
3.30 ночі. Я сиджу в ротній канцелярії. Мені не пощастило заснути. Я накинув поверх піжами свій кітель і прийшов сюди. Ал Аспезі черговий по роті.. Він спить на підлозі. Я почергую за нього біля телефону. Ото був вечір! На обід прийшов психолог місіс Федер. Він допитував мене аж до одинадцяти тридцяти. Часом дуже вправно й розумно. Кілька разів я ловив себе на тому, що намагаюсь допомогти йому. Очевидячки, він здавна полюбляв слухати нас з Бадді. Сам він — як людина і як фахівець — цікавився, чому я в шістнадцять років перестав виступати по радіо. Він чув програму, присвячену Лінкольнові, але в нього склалося враження, нібито я сказав, що гетісбергська промова "шкідлива для дітей". Неправда. Я запевнив його, що сказав був: ця промова не годиться для того, щоб діти заучували її напам'ять у школі. До того ж йому здавалося, що буцімто, на мою думку, це була нечесна промова. Я пояснив йому, що насправді сказав: у битві під Гетісбергом загинуло 51 112 чоловік, і якщо хтось мав промовляти з нагоди роковини цієї події, то йому слід було б просто вийти на трибуну, посваритися на слухачів кулаком і зійти — якщо промовець був цілком чесна людина. Він не [215] сперечався зі мною, але, мабуть, зробив висновок, що я слабую на якийсь комплекс довершеності. Він багато — і цілком розумно — говорив про доброчесність недовершених людей, про те, що слід миритися з своїми й чужими вадами. Я з ним згоден, але тільки в теорії. Я довіку обстоюватиму всеїдність, бо вона дає здоров'я і цілком реальне щастя, якому варто позаздрити. Дотримуватися її послідовно, це значить піти за таоїстами, тобто вибрати, без сумніву, найдоброчеснішу дорогу. Та задля цього доведеться відмовитись од поезії, вийти за межі поезії. Оскільки людина з смаком не може навчитися або примусити себе любити погану поезію, а тим більше прирівняти її до хорошої поезії, то їй доведеться відкинути всю поезію загалом. Я сказав, що це зробити нелегко. Доктор Сімс відмовив, що я ставлю питання аж надто руба — ставлю, як запеклий прибічник досконалості. Чи можу я це заперечити?
Очевидячки, нерви місіс Федер не витримали, і вона сказала йому про дев'ять швів на моєму зап'ясткові. Я вчинив необачно, розповівши Мюрієл про ту давноминулу справу. Вона одразу ж передає все своїй матері. Мені слід було б заперечити, але я не міг. М. чує мене тільки тоді, коли мати її слухає теж. Бідолашна дитина! Але я не збирався обговорювати з Сімсом ті шви, які мені наклали завдяки Шарлоті. Принаймні не за чаркою.
Прощаючись увечері з М., я майже пообіцяв їй піти днями до психолога. Сімс сказав, що його тутешній колега дуже добрий фахівець. Очевидячки, вони з місіс Федер уже не раз говорили віч-на-віч на цю тему. Чи це мене дратує? Аж ніяк. Дивна річ. Сам не знаю чому, але мене це тішить. Я завжди симпатизував тещам, навіть тим, які повсякчас з'являються на сторінках гумористичних журналів. У всякому разі, я нічого не втрачу, сходивши до психоаналіста. А що я військовослужбовець, то це не коштуватиме мені жодного цента. М. любить мене, але вона ніколи по-справжньому не зблизиться зі мною, ніколи не зайде в інтимні фривольні стосунки, поки я не пройду бодай поверхового медогляду.
Якщо — або коли — я зберуся піти до психоаналіста, то, сподіваюся, він матиме досить глузду і запросить на консультацію дерматолога. Фахівця з рук. У мене на руках шрами — сліди того, що я торкав різних людей. Одного разу в парку, коли Френні ще лежала в колисці, я поклав руку на її пухнасту потилицю і тримав її занадто довго. , Іншого разу це сталося в кінотеатрі Лува на Сімдесят другій вулиці, коли ми з Зуї дивилися страшний фільм. Йому [216] було шість або сім років, і він заліз під крісло, щоб не дивитися на страхітливу сцену. Я поклав йому на голову руку. Деякі голови, деякі кольори, певної текстури волосся залишають на мені довічні сліди. А також і деякі речі. Колись за дверима студії Шарлота кинулася від мене тікати, і я схопив її за плаття, щоб утримати біля себе. Жовте бавовняне плаття, яке я любив, бо воно було задовге для неї. На долоні моєї правої руки й досі є лимонно-жовта позначка. Боже милий, якщо я слабую на клінічну недугу, то у мене паранойя навпаки. Я підозрюю всіх людей, що вони змовилися мене ощасливити".
Пам'ятаю, я загорнув щоденник — точніше рвучко закрив його — після слова "ощасливити". Хвилин зо дві я сидів, затиснувши зошит під пахвою, аж поки відчув деяку незручність, довгенько просидівши на краю ванни. Уставши, я виявив, що спітнів дужче, ніж досі того дня, наче щойно виліз із ванни, а не просто сидів на її краю. Я підійшов до корзини на білизну, підняв покришку і майже злостивим рухом буквально шпурнув Сіморів щоденник у простирадла і наволочки, що лежали на дні. Потім за браком кращої, конструктивнішої ідеї я вернувся і знову сів на краю ванни. Якусь хвилину я дивився на записку, що Бу-Бу залишила на дзеркалі, а тоді встав і вийшов з ванної, зачинивши двері аж надто енергійно, наче тим можна було замкнути ванну навіки.
Далі я зайшов на кухню. На щастя, вона виходила в хол, і я дістався туди, минувши кімнату, де сиділи мої гості. Коли двері за мною зачинилися, я скинув свою верхню одіж — гімнастерку — і кинув її на емальований столик. Цей рух, здавалося, зовсім мене знесилив, і я трохи постояв у самій тенісці, спочиваючи, перш ніж узятися до геркулесової праці — готувати коктейль. Потім ураз, наче мене підстьобнули через невидимий отвір у стіні, я почав одчиняти бар і холодильник, шукаючи інгредієнтів "Тома Колінза". Вони були всі в наявності, крім великих лимонів, які довелося замінити малими, і за кілька хвилин я зробив трохи пересолоджений "Колінз". Я взяв з полички п'ять склянок і озирнувся, шукаючи тацю. Знайти її було важкенько, і коли я зрештою її розшукав, одчинив і зачинив бар, мені вже несила було триматися, і я почав тихенько жалібно стогнати.
Саме тоді, коли я виходив з кухні, одягнувши свою гімнастерку і тримаючи тацю з кухлем і склянками, над моєю головою спалахнула уявна лампочка — точнісінько так, як це малюють у коміксах, щоб показати, що героя осяяла [217] блискуча думка. Я поставив тацю на підлогу, вернувся до полиці і взяв напівповну пляшку шотландського віскі. Потім приніс свою склянку й налив собі — очевидно, через неуважність — аж на чотири пальці. Одну мить я дивився критично на склянку, а далі, наче завзятий верховод з ковбойського фільму, вихилив віскі одним ковтком. Мушу зауважити, що я описую цей епізод з очевидною відразою. Звичайно, мені було двадцять три роки, і я вчинив точнісінько так, як це вчинив би кожний зелений парубійко за даних обставин. Та справа була трохи складніша. Адже я, як то кажуть, непитущий. Випивши унцію віскі, я або страждаю від страшенних нападів нудоти, або починаю шукати серед присутніх скептиків. А після двох унцій я стаю п'яний як чіп.
Однак той день був, принаймні кажучи, не зовсім звичайний, і пам'ятаю, що, взявши знову тацю і виходячи з кухні, я не передчував ніяких звичних метаморфоз. У моєму шлунку, правда, вироблялася безпрецедентна кількість тепла, але це було єдине явище, що виходило за межі норми.
Зайшовши до кімнати з навантаженою тацею, я не виявив ніяких помітних змін серед своїх гостей, крім того підбадьорливого факту, що до них знову приєднався дядько батька нареченої. Він зручно влаштувався в старому кріслі, що належало моєму покійному бульдогові Бостону. Його тоненькі ніжки були закинуті одна на одну, волосся зачесане, пляма від підливи так само привертала очі і — диво дивне! — його сигара була запалена. Ми привітали один одного ще з більшою екстравагантністю, ніж звичайно, наче ці ненастанні розлуки здалися нам занадто довгими і йому, й мені було несила їх терпіти.
Лейтенант усе ще стояв біля книжкових полиць. Він і досі гортав сторінки тієї самої книжки, очевидно, захопившися читанням. (Я так і не встановив, що то була за книжка). Місіс Сілсберн помітно очуняла, навіть посвіжішала і, підновивши, як я зауважив, шар рум'ян, сиділа тепер на канапі, в найдальшому її кінці від дядька батька нареченої. Вона продивлялася журнал.
— О, як це мило! — вигукнула вона світським тоном, побачивши тацю, яку я поставив на столик для кави.
Вона усміхнулась до мене по-компанійському.
— Я долив туди трохи джину,— збрехав я, струшуючи кухоль.
— Тут зараз так гарно, так прохолодно,— сказала місіс Сілсберн, устала, обійшла канапу і спинилася біля [218] письмового столу.
