Маятник Фуко - Еко Умберто

Хіба втрачає все той, хто обрав цей єдиний шлях до перемоги? Втрачає все той, хто не збагнув, що перемога полягає в чомусь іншому. Але в суботу ввечері я цього ще не знав.

* * *

Я йшов тунелем, безтямний, наче Постель, можливо, заблукавши в тій самій темряві, що й він, і раптом побачив сигнал. Потужніша лампочка, прикріплена до стіни, показувала мені тимчасово приставлену драбину, що вела до дерев'яної ляди. Я спробував піднятися по ній і опинився у пивниці, захаращеній порожніми пляшками, що виходила в коридор із двома туалетами, з фігурками чоловіка та жінки на дверях. Я був у світі живих.

Я зупинився, важко дихаючи. Лише в цю хвилину я згадав про Лоренцу. І аж тепер заплакав. Але вона вислизнула з мого нутра, неначе її ніколи й не існувало. Я не міг навіть пригадати її обличчя. У тому світі мертвих вона була наймертвіша.

* * *

Наприкінці коридора були ще одні сходи, за ними двері. Я увійшов до задимленого і смердючого приміщення, то була якась корчма, бістро, східна забігайлівка, темношкірі кельнери, пропітнілі клієнти, жирні шашлики та кухлі пива. Я увійшов у двері, наче тільки-но вийшов звідси, наче клієнт, що виходив помочитися. Ніхто не звернув на мене уваги, хіба що чоловік за касою, який, постерігши мою появу в глибині приміщення, непомітно мені підморгнув, мовляв, о'кей, мені все ясно, проходь, я нічого не бачив.

115

Якби око могло бачити демонів, що населяють Усесвіт, існування було б неможливе.

Талмуд, Беракот, 6

Я вийшов із забігайлівки і опинився посеред вогнів Порт-Сен-Мартен. Східний був шинок, з якого я вийшов, східні були й ще освітлені крамниці навколо. Запах кушкушу та фалафеля. І натовп. Зграйки зголоднілих юнаків та дівчат, у багатьох спальні мішки. Я не міг пройти до бару, аби чогось випити. Я запитав якогось хлопчину, що тут діється. Маніфестація, завтра мала бути велика маніфестація проти закону Саварі. Учасники прибувають автобусами.

Якийсь турок — а може, перевдягнений друз чи ісмаїліт — кепською французькою запрошував мене кудись зайти. Нізащо в світі. Тікати мерщій із цього Аламуту. Я не знаю, хто на службі в кого. Нікому не можна довіряти.

Я минув перехрестя і чув тепер лише звук своїх кроків. Це перевага великих міст — досить тобі відійти на кілька метрів, як знову опиняєшся на самоті.

Але раптом, за кілька кварталів, ліворуч від мене блідо замаячів у ночі Консерваторій. Зовні він виглядав досконалим. Пам'ятник, який спить сном праведника. Я йшов далі на південь, до Сени. У мене на гадці була певна мета, але цілком я її не усвідомлював. Я хотів запитати в когось, що ж нарешті сталося.

Бельбо мертвий? Наді мною безхмарне небо. Я наштовхнувся на групу студентів. Вони були мовчазні, наче у полоні genius loci . Ліворуч — обриси церкви Сен-Ніколя-де-Шан.

Я заглиблююсь у вулицю Сен-Мартен, далі звертаю на вулицю оз'Ур, вона велика, схожа на бульвар, я боюся втратити напрямок, але який саме, не знаю. Я озираюсь навколо і на розі праворуч бачу дві вітрини Editions Rosicruciennes . Вони темні, але у світлі вуличних ліхтарів, посиленому світлом мого ліхтарика, мені вдається розгледіти їхній вміст. Книги і предмети. Історія євреїв, граф Сен-Жермен, алхімія, прихований світ, таємні будинки Рози і Хреста, послання будівничих соборів, катари, Нова Атлантида, єгипетська медицина, храм Карнака, Бгахавадгіта, реінкарнація, розенкройцерські хрести і канделябри, бюсти Ізіди та Осіріса, куріння у коробках та у плитках, карти таро. Кинджал, олов'яний ніж для розрізання паперу з круглим руків'ям, прикрашеним печаттю Рози і Хреста. Навіщо все це, вони що, глузують із мене?

Тепер я проходжу повз фасад Бобуру. Удень тут наче на відпусті в селі, а тепер площа майже порожня, де-не-де якась мовчазна групка сонних людей, рідкі вогні шинків навпроти. Це правда. Великі душники, що вбирають енергію з землі. Можливо, юрби, що наповнюють площу вдень, потрібні, щоб давати вібрацію, герметична машина живиться свіжою плоттю.

Церква Сен-Меррі. Навпроти — книгарня "Вуївр", на три чверті окультного спрямування. Я не повинен дозволити, щоб мене охопила істерика. Повертаю на вулицю Ломбар, можливо, щоб уникнути шереги дівчат-скандинавок, які, сміючись, виходять з іще відчиненого шинку. Замовкніть, хіба ви не знаєте, що Лоренца теж загинула?

А чи справді вона загинула? А якби загинув я? Вулиця Ломбар: від неї перпендикулярно відгалужується вулиця Фламель, а в глибині вулиці Фламель біліє Тур Сен-Жак. На перехресті — книгарня "Аркана 22", карти таро і маятники. Ніколя Фламель, алхімік, алхімічна книгарня і вежа Сен-Жак, біля підніжжя якої лежать великі білі леви, непотрібна пізньоготична вежа на березі Сени, від неї навіть узяв назву один езотеричний часопис, на цій вежі Паскаль здійснював експерименти над вагою повітря, і там ще сьогодні, здається, на висоті 52 метри міститься станція кліматологічних досліджень. А може, Вони починали тут, перед тим як збудувати Ейфелеву вежу. Адже є привілейовані місця. І ніхто цього не помічає.

Я звертаю у напрямку до Сен-Меррі. Знову дівочий сміх. Я не хочу бачити людей, обходжу навколо церкви, йдучи вулицею Клуатр Сен-Меррі, у трансепті бачу старовинні двері з необробленого дерева. Ліворуч відкривається площа, крайня межа Бобуру, освітлена, як удень. На відкритому майданчику — по воді басейну чи штучного озера плавають машини Тінгелі та інші різнобарвні артефакти, похмурі звивини зубчастих коліс, а в глибині я бачу риштування з труб Далміна та великі роззявлені роти Бобуру — неначе "Титанік", покинутий коло поїдженої плющем стіни, затоплений у місячному кратері. Там, де не під силу соборам, чутно шепіт великих трансокеанських тунелів, які перебувають у контакті з Чорними Дівами. їх зможе знайти лише той, хто зуміє обпливти навколо Сен-Меррі. А отже, треба діяти далі, у мене є слід, я ось-ось викрию одну з їхніх інтриг, інтригу Темних, яку Вони плетуть у самому центрі Ville Lumière .

Звертаю на вулицю де Жюж Консюль, опиняюсь перед фасадом Сен-Меррі. Не знаю чому, але щось спонукує мене увімкнути ліхтарик і спрямувати його на портал. Пізня готика, декоративні арки.

І раптом, шукаючи те, чого я не сподівався знайти, я побачив на дугастому склепінні порталу його.

Бафомет. Саме там, де з'єднуються напіварки, на верхівці першої видніє голуб Святого Духа зі славою у вигляді кам'яних променів, а на другій, обступлений ангелами у молитві, — він, Бафомет, зі своїми жаскими крилами. На фасаді церкви. Без жодного сорому.

Чому саме там? Бо ми недалеко від Храму. Але де Храм, чи те, що від нього залишилось?

Я повертаю назад, прямую на північний схід і опиняюсь на розі вулиці Монморансі. Під номером 51 стоїть будинок Ніколя Фламеля. Між Бафометом та Храмом. Передбачливий спагірик добре знав, з ким треба рахуватися. Повні огидного бруду poubelles , а перед ними — будинок невиразної доби "Таверна Ніколя Фламель". Старовинна будівля, її відреставрували для туристів, дияволістів найнижчого рангу, гіліків. Поруч розташувався бар у американському стилі з рекламою комп'ютерів "Макінтош": "Secouez vous les puces" . Майкрософт Гермес. Директорія Темура.

Тепер я на вулиці дю Тампль, прямую нею і підходжу до перехрестя з вулицею Бретань, де блідо синіє сквер дю Тампль — схожий на цвинтар парк, некрополь принесених у жертву лицарів.

Вулиця Бретань, перехрестя з вулицею В'єй дю Тампль. По вулиці В'єй дю Тампль, за перехрестям з вулицею Барбетт, стоять дивні крамниці, де продають електричні лампи чудернацької форми, у вигляді качки чи листка плюща. Дуже вже підкреслено сучасні. Вони мене не обдурять.

Вулиця Фран-Буржуа: вона міститься у Маре, я знаю, невдовзі з'являться старі крамниці з кошерним м'ясом, що спільного з тамплієрами мають євреї, адже ми дійшли висновку, що їхнє місце у Плані мають посісти асасини з Аламуту? Чому вони тут? Невже я шукаю відповіді? А може, я хочу лише відійти якнайдалі від Консерваторію? Чи, може, хаотично прямую до якогось певного місця і знаю, що воно не тут, лише хочу згадати, де воно може бути, як Бельбо, що вві сні шукав забутої адреси?

Зустрічаю групу людей, вони поводяться безпардонно. Злісно сміючись, крокують урозсип і примушують мене зійти з хідника. На мить мене охоплює страх, що це посланці Гірського Старця, які полюють на мене. Це неправда, вони зникають у ночі, але розмовляють якоюсь чужою мовою, у ній вчувається щось шиїтське, коптське, талмудичне, неначе сичання змії в пустелі.

Назустріч мені прямують андрогінні фігури у довгих хламидах. Хламиди розенкройцерів. Вони минають мене, звертаючи вулицею де Севіньє. Уже глибока ніч. Я втік із Консерваторію, щоб повернутись до міста для всіх, але тепер усвідомлюю, що місто для всіх задумане як катакомби особливих маршрутів для втаємничених.

Пияк. Можливо, він прикидається. Не довіряти, ніколи нічому не довіряти. Я надибую ще відчинений бар, кельнери у довгих, аж до литок, фартухах уже збирають стільці та столики. Я ще встигаю увійти, і мені наливають пива. Я вихиляю його одним проковтом і замовляю ще одне. "Спрага, еге ж?" — каже один з них. Але без приязні, підозріливо. Звичайно ж, у мене спрага, я нічого не пив від п'ятої пополудні, але щоб мати спрагу, не конче треба проводити ніч під Маятником. Телепні. Я розплачуюсь і йду геть, поки вони не запам'ятали рис мого обличчя.

Я опиняюсь на розі майдану Вогю. Проходжу повз портики. У жому це старому фільмі вночі на майдані Вогю звучали самотні кроки Матіаса, божевільного вбивці? Я зупиняюсь. За мною чутно чиїсь кроки? Звичайно ж, невідомий теж зупинився. Досить було б кількох музейних вітрин, щоб ці портики перетворились на зали Консерваторію.

Низькі стелі будинків XVI століття, дугасті арки, Галереї з Гравюрами, антикварними речами, меблями. Майдан Вогю, низький, зі старими, потрісканими, пооббиваними, поїдженими проказою брамами, тут мешкають люди, які століттями не рухались з місця. Люди у жовтих хламидах. Майдан, де мешкають самі набивачі опудал. Вони виходять із дому лише вночі. їм відомо, де та плита, той люк, через який можна проникнути до Mundus Subterraneus . Серед білого дня.

L'Union de Recouvrement des Cotisation de sécurité sociale et d'allocations familiales de la Patellerie , будинок 75, пом.