Маятник Фуко - Еко Умберто

Відтак він підійшов до стола і сів обличчям до вірних; мені було дуже добре видно, як він витягнув з камізельки свою табакерку і мовчки погладив її перед тим, як заговорити.

— Браття, лицарі. Ви всі тут, бо цими днями одержали повідомлення від Містичних Посланців, тож усім вам уже відома причина, задля якої ми зібралися. Ми мали зібратися вночі проти 23 червня 1945 року, може, декого з вас тоді ще не було на світі — я маю на увазі, в теперішній подобі. Ми зібралися тут, бо після шестисот років надзвичайно болісного, сліпого блукання ми знайшли того, хто знає. Звідкіля він знає, — а знає він більше, ніж знаємо ми, — залишається тривожною таємницею. Але сподіваюся, що серед нас він присутній, — ти неодмінно тут, авжеж, друже мій, адже одного разу вже виявилась твоя надмірна цікавість, — отож я сподіваюсь, що серед нас присутній той, хто може нам щось про це розповісти. Арденті!

Полковник Арденті — це був, безперечно, він, такий самий чорноволосий, хоча й постарілий — пробрався крізь натовп і ступив уперед, наче перед ним був трибунал, тримаючись на відстані від Маятника, який окреслював межі неприступного простору.

— Давненько ми з тобою не бачилися, брате, — усміхнувся Альє. — Я знав, що коли ця звістка пошириться, ти не зможеш стриматись. То що ж? Ти знаєш, що сказав підсудний. Він твердить, що дізнався про це від тебе. Отже, ти знав і мовчав.

— Графе, — сказав Арденті, — підсудний бреше. Для мене принизливо це казати, але честь над усе. Історія, яку я йому довірив, не має нічого спільного з історією, яку мені розповіли Містичні Посланці. Інтерпретація послання — авжеж, це правда, мені до рук потрапило одне послання, я не приховав цього від вас багато років тому в Мілані, — зовсім інша... Я б не зміг витлумачити його так, як витлумачив підсудний, ось чому того разу я шукав допомоги. І мушу сказати, я не зустрів підтримки, лише недовіру, виклик і погрози... — Можливо, він хотів сказати щось інше, але, пильно дивлячись на Альє, він дивився й на Маятник, який діяв на нього, наче чари. Немов загіпнотизований, він упав навколішки і сказав лише: — Прошу помилування, адже я не знаю.

— Ти помилуваний, бо знаєш, що не знаєш, — сказав Альє. — Іди. Отже, браття, підсудний знає чимало такого, чого не знає ніхто з нас. Він навіть знає, хто ми, і ми самі дізналися про це від нього. Належить поспішати, адже невдовзі почне світати. Ви залишитесь тут у медитації, а тим часом я ще раз усамітнюся з ним, щоб вирвати в нього одкровення.

— Е-е, ні, мсьє граф! — У напівколо вийшов П'єр, його зіниці були розширені. — Два дні ви розмовляли з ним, нічого нам не кажучи, і він нічого не бачив, нічого не сказав, нічого не чув, наче оті три мавпи. Що ж ви ще хочете запитати його цієї ночі? Ні, сюди, сюди його, хай постане перед усіма нами!

— Заспокойтесь, любий П'єре. Цього вечора я звелів привести сюди ту, кого вважаю найвитонченішим утіленням Софії, містичної сполучної ланки між світом помилки та Найвищою Огдоадою. Не питайте мене, як і чому, але за допомогою цієї посередниці він заговорить. Скажи їм, хто ти, Софіє?

І Лоренца, досі наче у напівсні, насилу вимовляючи слова, сказала:

— Я... повія і свята.

— Непогано, — засміявся П'єр. — Тут зібралися вершки втаємничених, а ми вдаємось до допомоги повії. Ні, давайте його зараз же сюди, хай постане перед Маятником!

— Не будьмо дітьми, — сказав Альє. — Дайте мені годину часу. Чому ви вважаєте, що тут, перед Маятником, він заговорить?

— Він заговорить, обертаючись у ніщо. Le sacrifice humain ! — гукнув П'єр у неф.

Неф гучно відповів:

— Le sacrifice humain!

Наперед вийшов Салон:

— Графе, це зовсім не дітвацтво, побратим має рацію. Ми ж не поліцаї...

— Не вам це казати, — іронічно зауважив Альє.

— Ми не поліцаї, і нам не личить діяти звичними слідчими методами. Але не думаю також, що силам підземель потрібні жертви. Якби вони цього бажали, вже давно дали б нам знак. Окрім підсудного, знав ще дехто, хтось, хто зник. І все ж сьогоднішнього вечора ми можемо влаштувати зустріч віч-на-віч тих, хто знав, із підсудним, а також... — він посміхнувся, пильно дивлячись на Альє примруженими очима з-під наїжачених брів, — а також із нами, тобто з деким із нас...

— Що ви маєте на увазі, Салоне? — запитав Альє явно непевним голосом.

— Якщо мсьє граф дозволить, я поясню, — сказала мадам Олькотт. Атож, мадам Олькотт, я впізнав її завдяки афіші. Вона була бліда, аж синя, зодягнена в оливкового кольору одежу, її коси, блискучі від олії, були зібрані на потилиці, вона мала хрипкий чоловічий голос. У книгарні "Слоан" мені здалося, ніби її обличчя мені знайоме, і тепер я згадав: це була друїдеса, яка майже впритул підбігла до нас на галявині в ту ніч. — Алексе, Дені, приведіть сюди підсудного.

Вона говорила владним голосом, натовп у нефі загомонів, як здавалося, з прихильністю, двоє гігантів скорилися, передаючи Лоренцу двом Freaks Mignonsу Альє стиснув руками поруччя трону, але заперечити не зважився.

Мадам Олькотт подала знак своїм почварам, і між статуєю Паскаля та Обеіссант вони поставили три крісла, де вона посадовила трьох індивідів. Усі троє мали темний колір шкіри, були невеличкі на зріст, нервові, з великими білястими очима.

— Це — близнюки Фокс, ви їх добре знаєте, графе. Тео, Лео, Гео, сідайте і приготуйтесь.

У цю мить знову з'явились гіганти Авалону, тримаючи попід руки самого Якопо Бельбо, який ледве сягав їм до плечей. Обличчя мого бідолашного друга було землистого кольору, він не голився багато днів, його руки були зв'язані за спиною, сорочка розстібнута на грудях. Виходячи на цю задимлену арену, він закліпав очима. Здавалося, його не здивувало збіговисько ієрофантів, яке він побачив перед собою, останніми днями він, мабуть, звик до думки, що сподіватися можна всього.

Одначе він не сподівався побачити Маятник у цьому місці. Гіганти потягли його перед трон Альє, і він чув лише легесенький шелест Маятника, що коливався у нього за плечима.

Лише на мить Бельбо обернувся і побачив Лоренцу. Він розхвилювався, спробував покликати її, намагаючись вирватися з пут, але Лоренца лише кволо дивилась на нього і, здавалося, не впізнавала.

Бельбо, безперечно, збирався запитати Альє, що вони з нею зробили, але не встиг. У глибині нефа, десь поблизу каси та книжкових кіосків залунав барабанний гуркіт і почулося кілька різких звуків флейти. Раптом розчахнулися дверцята чотирьох автомобілів, і з них вийшли чотири істоти, яких я теж бачив на афіші Petit Cirque.

У схожих на фески фетрових капелюхах без крис, загорнені по саму шию у широкі чорні плащі, наче воскреслі, що встали з домовин, з автомобілів виринули Les Derviches Hurleurs і присіли навпочіпки по краях магічного кола. Тепер із глибини долинала ніжна мелодія флейт, під яку вони, киваючи головами, легенько похлопували долонями об долівку.

Із фюзеляжа аероплана Бреге, наче муедзин із мінарету, вигулькнув п'ятий і розпочав псалмодію невідомою мовою, стогнучи і плачучи пронизливим голосом, а тим часом знову дедалі навальніше загуркотіли барабани.

Мадам Олькотт нахилилася над братами Фоксами, нашіптуючи їм слова заохоти. Всі троє відкинулися на спинки крісел, їхні руки стискали поруччя, очі були заплющені, вони почали пітніти, всі м'язи на їхніх обличчях тіпалися.

Мадам Олькотг звернулася до зібрання достойників.

— Тепер мої незрівнянні братусі приведуть до нас трьох людей, які знали. — Вона зробила паузу, відтак проголосила: — Едварда Келлі, Гайнріха Кунрата і... — ще одна пауза, — графа Сен-Жермена.

Уперше я побачив, як Альє втратив панування над собою. Він підвівся з трону, чим допустився помилки. Тоді кинувся до жінки — лише випадково уникнувши зіткнення з Маятником — з вереском:

— Зміюко, брехухо, ти добре знаєш, що це неможливо... — Тоді до нефа: — Це шахрайство, шахрайство! Зупиніть її!

Але ніхто й не ворухнувся, ба більше, П'єр підійшов до трону і, сівши на нього, сказав:

— Далі, мадам.

Альє заспокоївся. До нього повернулася холоднокровність, він відступив убік, змішуючись із юрбою.

— Ну що ж, давайте, — виклично кинув він, — побачимо, що з цього вийде.

Мадам Олькотт ворухнула рукою, ніби подаючи знак почати змагання.

Музика ставала дедалі верескливішою, розпадаючись на какофонію дисонансів, барабанний гуркіт утратив ритм, танцюристи, які вже розпочали сидячи вихилятися вперед і назад, праворуч і ліворуч, підвелись і, відкинувши геть свої плащі, напружено розвели рамена, наче збиралися злетіти. Після миті нерухомості вони закрутилися на місці дзиґою, використовуючи як вісь ліву ногу, їхні обличчя, зосереджені й відсторонені, дивилися вгору, а їхні плісировані куртки вторували їхнім піруетам, розлітаючись, наче дзвони; у цю мить вони були схожі на квіти, які шмагає ураганний шквал.

Тим часом медіуми неначе заклякли, хрипко дихаючи, їхні лиця напружились і викривились, неначе вони марно намагаються випорожнитись. Світло від жарівниці потьмяніло, поплічники мадам Олькотт загасили всі ліхтарі на підлозі. Церква була освітлена лише слабким світлом ліхтарів нефа.

Поступово почало відбуватися чудо. З вуст Тео Фокса почало лізти щось схоже на білувату піну, яка помалу твердла, і така сама піна трохи згодом почала лізти з вуст його братів.

— Давайте, братусі, — улесливо муркотіла мадам Олькотт, — давайте, натужтесь-бо, отак, отак...

Танцюристи нервово й істерично співали, розхитуючи на всі боки головами, їхні крики спершу стали конвульсивними, відтак перейшли у харчання.

Медіуми виділяли якусь речовину, спершу газоподібну, відтак густішу, схожу на лаву, на білковину, яка в'юнкими, зміястими рухами повільно розходилася, підіймалася й опускалася, ковзала їм по плечах, по грудях, по ногах. Я не розумів, звідки вона з'являлася — з пор їхньої шкіри, з рота, вух чи очей. Юрба натискала вперед, дедалі наближаючись до медіумів та танцюристів. Я позбувся будь-якого страху: впевнений, що загублюся в натовпі, я вийшов з рубки, остаточно віддаючи себе на поталу випарів, що розходились під склепіннями.

Над медіумами мерехтіла люмінесцентна зона з розмитими, молочно-білими обрисами. Речовина почала відриватися від них і набувати амебоподібних форм. Від маси, що виходила з одного з братів, відірвалося щось на зразок вістря, яке, звиваючися, знову наблизилось до його тіла, схоже на тварину, яка хоче його дзьобнути.