Маятник Фуко - Еко Умберто

Мене відразу повідомив про це портьє, ледве я зійшов униз, щоб пошукати, де випити кави. У місті був розгардіяш, багато станцій метро зачинено, у деяких місцях поліція вдавалася до сили, студентів було надто багато, і вони переходили всякі межі.

Я знайшов у телефонній книзі номер доктора Ваґнера і навіть спробував зателефонувати, але, певна річ, у неділю в його кабінеті нікого не було. Зрештою, я мусив піти до Консерваторію, щоб перевірити ситуацію. Я пам'ятав, що в неділю пополудні він відчинений.

* * *

Латинський квартал вирував. Галасуючи, проходили групи з прапорами. На Іль-де-ля-Сіте я побачив поліцейські бар'єри. Удалині чулися постріли. Так, мабуть, було і в шістдесят восьмому. Десь біля Сент-Шапель відбулася сутичка, я відчував запах сльозоточивого газу. Я почув клацання затворів, але не знав, хто це — студенти чи поліцаї; люди навколо мене бігли, ми сховались за огорожею, перед нами стояла вервечка поліцаїв, а на вулиці панував розгардіяш. Який сором, разом із підстаркуватими буржуа я очікую, коли втихомириться революція.

Відтак я знайшов вільний шлях і, кружляючи другорядними вуличками навколо старого ринку, опинився на вулиці Сен-Мартен. Консерваторій був відчинений, біля нього — білий дворик, на фасаді — плита: "Консерваторій мистецтв та ремесел, закладений декретом Конвенту 19 вендемера III року... в колишній пріорії Сен-Мартен-де-Шан, заснованій в XI столітті". Все як завжди, невеличка недільна юрба, байдужа до студентської гулянки.

Я ввійшов — у неділю вхід безкоштовний — і все було так, як і вчора по обіді о п'ятій. Охоронці, відвідувачі, Маятник на своєму звичному місці... Я шукав слідів того, що відбулося, але, якщо воно й відбулося, хтось дуже сумлінно усе прибрав. Якщо воно відбулося...

* * *

Не пам'ятаю, як я провів решту пообіддя. Не пам'ятаю навіть, що бачив, тиняючись по вулицях, змушений іноді збочувати, щоб уникнути штовханини. Знічев'я спробував зателефонувати до Мілана, забобонно набрав номер Бельбо. Тоді номер Лоренци. Відтак видавництва "Ґарамонд", де не могло бути нікого. Адже все відбулося цієї ночі. Однак від позавчора до сьогоднішньої ночі проминула вічність.

Надвечір я збагнув, що нічого не їв. Мені конче потрібен був якийсь затишок. Біля Форум-дез-Аль я звернув до ресторану, який обіцяв рибні страви. Аж занадто розкішно. Стіл якраз навпроти акваріума. Досить нереальний світ, здатний знову кинути мене в атмосферу абсолютної підозріливості. Випадковостей не буває. Ця рибина скидається на астматичного гесихаста, який, втрачаючи віру, оскаржує Бога в тому, що той позбавив Усесвіт сенсу. Саваофе, Саваофе, як ти міг бути таким лукавим, примушуючи мене думати, ніби тебе нема? Плоть покриває світ, неначе гангрена... Інша рибина нагадує Мінні, вона лупає довгими віями і складає губки сердечком. Мінні — наречена Мікі Мауса. Я їм salade folle з м'якою, наче тіло дитини, тріскою. З медом і перцем. Павликіани так і вродилися. Ота рибина ширяє поміж коралами, наче аероплан Бреге, повільно вдаряючи крилами-лускокрильцями, сто шансів проти одного, що її зародок гомункулуса, продірявлений, покинутий на дні атанору, лежить на смітнику навпроти дому Фламеля. А це — рибина-тамплієр у чорному панцері, яка шукає Ноффо Деї. Вона торкається астматичного гесихаста, який зосереджено і розгнівано пливе до невимовного. Я відвертаю погляд, по той бік вулиці бачу вивіску іншого ресторану, "У Р..." У Рози і Хреста? У Ройхліна? У Розіспергіуса? У Рагоціцарогірачковського? Знаки, знаки...

Якщо добре подумати, єдиний спосіб збити з пантелику диявола — це переконати його, що ти в нього не віриш. У моїй нічній втечі Парижем, у видінні вежі нічого дивного не було. Не дивно, що, побачивши у Консерваторієві те, що я побачив, або повірив, що побачив, я виходжу і переживаю місто, як мару. Але що ж я бачив у Консерваторієві?

Я конче мав поговорити з доктором Вагнером. Не знаю, чому я вбив у голову, що це панацея, але я вірив у це. У терапію слова.

Як я дожив до наступного ранку? Здається, я відвідав кінотеатр, де показували "Даму з Шанхая" Орсона Веллза. Коли дійшло до сцени з дзеркалами, я не витримав і покинув залу. Але, може, все було зовсім не так, може, все це було плодом моєї уяви.

Я зателефонував докторові Вагнерові сьогодні вранці, о дев'ятій; прізвище Ґарамонд допомогло мені подолати опір секретарки; доктор, здається, згадав мене і, зваживши на мої слова, що я не можу чекати, звелів прийти відразу ж, о дев'ятій тридцять, перед тим як надійдуть інші пацієнти. Він здався мені люб'язним і співчутливим.

* * *

Можливо, візит до доктора Ватера мені теж тільки снився. Секретарка занотувала мої дані, приготувала карту, я заплатив гонорарі. На щастя, у мене вже був зворотний квиток.

Кабінет був невеликих розмірів, без канапи. Вікна виходили на Сену, ліворуч видніла тінь вежі. Доктор Ваґнер прийняв мене з професійною привітністю — по суті, цілком правильно, адже тепер я був його клієнтом, а не одним з його видавців. Щирим і спокійним жестом він запросив мене сісти перед ним, із протилежного боку стола, наче в якійсь установі.

— Et alors? — Сказавши це, він штовхнув своє обертове крісло і повернувся до мене спиною. Він сидів з похиленою головою, і, як мені здалося, зі сплетеними руками. Мені нічого іншого не залишалося, як почати говорити.

Я говорив, слова ринули, наче водоспад, я виклав геть усе, від початку до кінця: те, що я думав два роки тому, те, що думав торік, те, що, на мою думку, думали Бельбо та Діоталлеві. І насамперед те, що скоїлося у святоіванову ніч.

Вагнер не перебивав мене, ні разу не кивнув головою, не виказав жодного несхвалення. Хтозна, може, він поринув у сон. А може, то був його метод. А я говорив. Терапія слова.

Потім я став чекати на слово, його слово, яке б мене врятувало.

Вагнер надзвичайно повільно підвівся. Не повертаючись до мене лицем, він обійшов навколо письмового стола і приступив до вікна. Відтак став зосереджено дивитися, сплівши за спиною руки.

Мовчки, протягом десяти, п'ятнадцяти хвилин.

Тоді, далі стоячи спиною до мене, безбарвним, урівноваженим, заспокійливим голосом сказав:

— Monsieur, vous êtes fou .

Він навіть не ворухнувся, я теж. Ще через п'ять хвилин я зрозумів, що більш нічого він не скаже. Кінець сеансу.

Я вийшов, не попрощавшись. Секретарка широко всміхнулась мені, і я знову опинився на проспекті Елізе Реклю.

* * *

Була одинадцята година. Я забрав з готелю свої речі і поквапився до аеропорту, сподіваючись, що мені пощастить. Довелось чекати дві години, і я зателефонував до Мілана, до видавництва "Ґарамонд", замовивши дзвінок на виплату, адже у мене не залишилось жодного су. Відповіла Ґудрун, вона здавалась ще більш отетерілою, ніж завжди, мені довелось тричі прокричати, щоб вона підтвердила — так, yes, oui, вона приймає дзвінок.

Вона плакала: в суботу опівночі помер Діоталлеві.

— І нікого, нікого з його друзів на похороні сьогодні вранці, який сором! Не було навіть пана Ґарамонда, кажуть, він поїхав кудись за кордон. Лише я, Грація, Лючано і якийсь добродій, весь у чорному, з бородою, з підкрученими вусами і в капелюсі, схожий на гробаря. Хтозна звідки він. Але де ж ви, Казобоне? І де Бельбо? Що відбувається?

Я пробурмотів якісь неясні виправдання і поклав трубку. Оголосили мій рейс, і я сів у літак.

9. ЄСОД

118

Конспіративна теорія суспільства... це наслідок браку віри в Бога та питання, яке з цього випливає: "А хто ж замість нього?"

Karl Popper. Conjectures and refutations,

London, Routledge, 1969,1, 4

Політ пішов мені на користь. Я покинув не лише Париж, а й підземелля, ба навіть Землю, земну кору. Лише небо і ще білі від снігу гори. Самотність на висоті десяти тисяч метрів і оте відчуття сп'яніння, яке завжди дає політ, герметизація, проходження зон легкої турбулентності. Я думав, що лише тут, у вишині я знову почав ставати ногами на землю. І я вирішив спершу з'ясувати становище, зробивши перелік фактів у своєму нотатнику, а потім, заплющивши очі, все обміркувати.

* * *

Отож я вирішив перелічити насамперед неспростовні докази.

Нема сумніву, що Діоталлеві помер. Мені це сказала Ґудрун. Ґудрун завжди лишалася поза нашою історією, вона б її не зрозуміла, отже, вона єдина мовила правду. Ще одна правда, що Ґарамонда не було в Мілані. Звичайно, він міг бути абиде, але те, що його нема і не було минулими днями, дозволяє вважати, що він був у Парижі, де я його й бачив.

Подібним чином відсутній і Бельбо.

Тепер спробуймо припустити, що побачене мною в суботу ввечері у Сен-Мартен-де-Шан справді відбулося. Може, не так, як це бачив я, збаламучений музикою та куріннями, але щось таки відбулося. Це схоже на історію з Ампаро. Повертаючись додому, вона, безперечно, не мала певності, що в неї вселилася Помба Жіра, але точно знала, що таки була у шатрі умбанди і таки повірила — або поводилася так, наче повірила, — що в неї вселилася Помба Жіра.

Нарешті правдою є те, що мені сказала Лія в горах, її тлумачення було цілком переконливе: послання з Провена було списком із пральні. Не було ніяких зібрань тамплієрів у Ґранж-о-Дім. Не було ніякого Плану і ніякого послання.

Список із пральні став для нас кросвордом із порожніми клітинками, але без визначення слів. Отже, треба було так заповнити клітинки, щоб усе належно зійшлося. Але, можливо, це порівняння не досить точне. У кросворд уписуються слова, які повинні перехрещуватися на спільній для них літері. У нашій грі ми перехрещували не слова, а поняття і факти, отже, наша гра мала інші правила, яких, по суті, було три.

Перше правило — поняття пов'язуються одне з одним за аналогією. Нема закону, який би одразу визначав, чи є дана аналогія добра або погана, адже кожна річ із якогось погляду подібна до будь-якої іншої речі. Приклад. Картоплина асоціюється з яблуком, адже і те і те належить до рослинного світу і має круглу форму. Від яблука до змія переходимо за біблійною асоціацією. Від змія до бублика — за формальною подібністю, тоді від бублика до рятувального кола, а від нього — до купального костюма, від купання до мореплавної карти, від мореплавної карти до туалетного паперу, від туалету до спирту, від спирту до наркотиків, від наркотиків до шприца, від шприца до діри, від діри до ями, від ями до землі, від землі до картоплини.

Чудово.