Маятник Фуко - Еко Умберто

Виринаючи, безперечно, з таємного переходу, вони рухалися процесією ліворуч від мене, заходячи на хори і розташовуючись у нефі. Господи, сказав я собі, Ніч на Лисій Горі, версія Волта Діснея.

Вони не галасували, тільки шепотіли, але всі разом створювали виразний гомін, як у масовій сцені в опері: гур-гур, гур-гур, гур-гур.

Ліворуч від мене на підлозі півколом стояли ліхтарі, доповнюючи видовженою дугою східний вигин хорів, а крайньою південною точкою цього псевдонапівкола торкаючись статуї Паскаля. Там палала жарівниця, на яку хтось кидав трави й есенції. Дим сягав моєї рубки, викликаючи в мене сухість у горлі й будячи відчуття гарячкового очманіння.

Серед мерехтіння ліхтарів я помітив, що в центрі хорів щось гойдається, якась тендітна, рухома тінь.

Маятник! Маятник більш не коливався на своєму звичному місці посередині хрестовини. Його збільшену версію підвішено до замка склепіння у центрі хорів. Куля була більшого розміру, а шнур товщий, схожий на грубий конопляний мотуз або ж на сплетений з металевих жилок трос.

Тепер Маятник був велетенський, — так він, мабуть, виглядав у Пантеоні. Наче місяць у телескопі.

Вони забажали відновити його в тому вигляді, який він мав, коли його, мабуть, уперше, за півтисячоліття до Фуко, випробовували тамплієри. Аби дозволити йому вільно коливатися, Вони усунули деякі елементи внутрішньої структури й утворили в амфітеатрі хорів неоковирну симетричну антистрофу, позначену ліхтарями.

Я запитав себе, яким чином Маятник зберігав постійність коливань, адже під підлогою хорів не могло бути магнітного регулятора. Відтак я все зрозумів. На краю хорів, поблизу дизельних моторів стояв якийсь тип, готовий переміститися по-котячому слідом за переміщенням площини коливань, і щоразу, коли куля наближалася до нього, легким і точним рухом руки штовхав її, незначним доторком пальців даючи їй імпульс руху.

Він був зодягнений у фрак, наче Мандрейк. Згодом, побачивши інших його товаришів, я зрозумів, що то штукар, ілюзіоніст із Petit Cirque мадам Олькотт, який порухом зап'ястка вмів точно регулювати натиск пальців, професіонал, здатний маніпулювати безконечно слабкими порухами. Можливо, він мав дар відчувати крізь тонку підошву своїх блискучих черевиків вібрування течій і рухати руками відповідно до логіки кулі та логіки Землі, на поклик якої відповідала куля.

Тепер я бачив і його товаришів. Вони метушилися по нефу поміж автомобілів, прослизаючи повз draisiennes та мотоцикли, майже котилися в тіні, хтось із них вносив вглиб просторої галереї трон і вкритий червоним сукном стіл, ще хтось розставляв ліхтарі. Ці крихітні, цокотливі нічні постаті були схожі на рахітичних дітей, я помітив монголоїдні риси й лису голову одного з них, що проходив поблизу мене. Freaks Mignons мадам Олькотт, огидні крихітні потвори, яких я бачив на афіші у книгарні "Слоан".

Весь цирк був у повному складі як персонал, охорона, хореографи ритуалу. Я побачив Алекса та Дені, білявих гігантів Авалону, в обладунках із клепаної залізом шкіри, справді гігантського зросту; вони сперлись об велику масу Обеіссант, схрестивши в очікуванні руки.

У мене не було часу ставити собі інші запитання. Врочисто увійшов якийсь чоловік, простягнутою рукою вимагаючи тиші. Я впізнав Браманті лише тому, що він мав на собі шарлатову туніку, білий плащ та митру, які я бачив на ньому одного вечора у П'ємонті. Браманті наблизився до жарівниці, щось кинув туди, з неї бухнуло полум'я, а відтак густа біла хмара диму, і по нефу повільно розійшовся запах. Як у Ріо, подумав я, мов на алхімічному святі. А в мене нема агого. Я підніс до носа і рота хустинку, наче фільтр. Але Браманті все одно роздвоївся в моїх очах, а Маятник коливався переді мною у безлічі напрямків, наче карусель.

Браманті розпочав свою псалмодію:

— Алеф бет вет гімель далет гей вав зайн хет тет йуд каф ламед мем нун самех айн пей саде куф рейш шін тав !

Юрба відповідала молитвою:

— Пармезіель, Падіель, Камуель, Азеліель, Барміель, Гедіель, Асиріель, Масеріель, Дорхтіель, Усіель, Кабаріель, Райсіель, Симіель, Армадіель...

Браманті подав знак, з натовпу хтось вийшов і став навколішки у нього в ногах. Я побачив обличчя лише на мить. То був Ріккардо, чоловік зі шрамом, художник.

Браманті ставив йому запитання, і той відповідав, проказуючи напам'ять формули ритуалу.

* * *

— Хто ти?

— Я адепт, ще не допущений до найвищих таїн ТРЕСу. Я готувався у тиші, в аналогічній медитації над таємницею Бафомета, усвідомлюючи, що Велике Діло обертається навколо шести недоторканних печатей і що лише в кінці ми пізнаємо таємницю сьомої.

— Яким шляхом тебе прийняли?

— Через перпендикуляр до Маятника.

— Хто тебе прийняв?

— Містичний Посланець.

— Ти б упізнав його?

— Ні, адже він був у масці. Я знаю лише Лицаря, який займає ступінь вищий за мій, а той знає Наометра, на ступінь вищого від нього, і кожен знає лише одного. І я бажаю, щоб було так.

— Quid facit Saоor Arepo?

— Tenet Opera Rotas.

— Quid facit Satan Adama?

— Tabat Amata Natas. Mandabas Data Amata, Nata Sata .

— Ти привів цю жінку?

— Так, вона тут. Я передав її тому, кому мені було звелено. Вона готова.

— Іди й чекай.

Діалог розгортався французькою мовою, дуже приблизною з обох сторін. Відтак Браманті сказав:

— Браття, ми зібралися тут в ім'я Єдиного Ордену, Незнаного Ордену, до якого ви, хоча ще вчора це було вам невідомо, належали одвічно! Присягнімось. Хай буде анафема осквернителям таємниці. Хай буде анафема зрадникам Окультного, анафема тим, хто робить видовище з Ритуалів та Містерій!

— Анафема!

— Анафема Невидимій Колегії, байстрюкам Хірама та вдови, вчителям, що діяли і сіяли обман на сході та заході, обман Стародавній, Визнаний чи Виправлений, анафема Місраїмові та Мемфісові, Філатетам та Новим Сестрам, Суворому Звичаєві та Ordo Templi Orientis, Просвітленим Баварії та Авіньйона, Лицарям Кадоша, Обранцям Когена, Досконалій Приязні, анафема Лицарям Чорного Орла та Святого Граду, розенкройцерам Англії, кабалістам Золотої Рози й Хреста, Золотому Світанкові, Католицькій Розі та Хрестові Храму та Грааля, анафема Вранішній Зорі, Astrum Argentium і Телема, анафема товариству Вріл і Туле, кожному стародавньому і містичному загарбникові імені Великого Білого Братства, анафема будь-якій колегії чи пріоратові Сіону та Галлій!

— Анафема!

— Якщо хтось через наївність, наказ, прозелітизм, розрахунок або брак віри був втаємничений у ложу, колегію, пріорат, капітулу чи орден, який незаконно претендує на послух Невідомим Зверхникам та Володарям Світу, нехай він цієї ночі від них відцурається, уклінно благаючи виняткового поновлення в дусі та тілі єдиного і справжнього звичаю, ТРЕСу, Templi Résurgentes Equités Synarchici, триєдиного і тримудрого, містичного і глибоко таємного ордену Синархічних Лицарів Тамплієрського Відродження!

— Sub umbra alarum tuarum!

— Тож нехай увійдуть достойники тридцяти шести останніх і глибоко таємних ступенів.

І Браманті почав викликати обраних, які заходили один за одним, зодягнені у літургічні шати, на грудях усі вони мали відзнаку Золотого Руна.

— Лицар Бафомета, Лицар Шести Недоторканних Печатей, Лицар Сьомої Печаті, Лицар Тетраграматону, Лицар Екзекутор Флоріана та Деї, Лицар Атанору... Щонайчесніший Наометр Вавилонської Вежі, Щонайчесніший Наометр Великої Піраміди, Щонайчесніший Наометр Соборів, Щонайчесніший Наометр Соломонового Храму, Щонайчесніший Наометр Палатинських Садів, Щонайчесніший Наометр Храму Геліополіса...

Браманті виголошував титули, і титуловані входили групами, так що я не мав змоги визначити, кому саме належить той чи інший титул, але, безперечно, серед перших дванадцятьох я побачив Де Ґубернатіса, старого книгаря з книгарні "Слоан", професора Каместреса та інших, що їх я зустрів того вечора у П'ємонті. Я побачив також пана Ґарамонда, у ролі, здається, Лицаря Тетраграматону: стриманий і врочистий, поглинутий своєю новою роллю, він тремтячими руками торкався відзнаки Золотого Руна у себе на грудях. А тим часом Браманті провадив:

— Містичний Посланець Карнака, Містичний Посланець Баварії, Містичний Посланець Барбелогностиків, Містичний Посланець Камелота, Містичний Посланець Монсегюра, Містичний Посланець Таємного Імама... Найвищий Патріарх Томару, Найвищий Патріарх Кілвіннінгу, Найвищий Патріарх Сен-Мартен-де-Шан, Найвищий Патріарх Марієнбада, Найвищий Патріарх Невидимої Охорони, Найвищий Патріарх in partibus Фортеці Аламут...

Ясна річ, патріархом Невидимої Охорони був Салон, як завжди, з сірим обличчям, але замість домашнього халата на ньому красувалася жовта туніка з червоною облямівкою. За ним ішов П'єр, психопомп Eglise Luciferienne , який, однак, замість Золотого Руна мав на грудях кинджал у золочених піхвах. А Браманті вів далі:

— Найвищий Ієрогам Хімічних Зашлюбин, Найвищий Психопомп Родоставрійський, Найвищий Референдарій Arcani Arcanissimi , Найвищий Стеганограф Monas Ieroglifica , Найвищий Астральний З'єднувач Utrisque Cosmi , Найвищий Охоронець Гробу Розенкройца... Незбагненний Архонт Течій, Незбагненний Архонт Порожнистої Землі, Незбагненний Архонт Містичного Полюса, Незбагненний Архонт Лабіринтів, Незбагненний Архонт Маятника Маятників... — Браманті зробив паузу і, як мені здалося, неохоче вимовив останню формулу: — І Найнезбагненніший із Незбагненних Архонтів, Служитель Служителів, Найпокірніший Секретар Едіпа Єгипетського, Найнижчий Вістовий Володарів Світу і Воротар Агарттхи, Останній Кадилоносець Маятника Клод-Луї граф Сен-Жермен, князь Ракочі, граф Сен-Мартен і маркіз Альє, синьйор Сюрмону, маркіз Велдон, маркіз Монферрато, Аймар та Беймар, граф Солгикоф, шевальє Шенінг, граф Царогі!

Поки інші розташовувались у галереї, лицем до Маятника та до вірних у нефі, увійшов Альє в синьому двобортному костюмі у дрібну смужку, блідий, з напруженим обличчям. Він провадив за руку, наче супроводжуючи душу по стежині до Аїду, таку саму бліду і неначе приголомшену наркотиками, зодягнену лише в білу, напівпрозору туніку Лоренцу Пеллеґріні з розпущеним по плечах волоссям. Я бачив її профіль, коли вона проходила повз мою схованку, чиста і млосна, наче прерафаелітівська перелюбниця. Надто ефемерна, щоб іще раз викликати у мене жадання.

Альє підвів Лоренцу до жарівниці поруч зі статуєю Паскаля, пестливою рукою провів по її безпритомному обличчю і подав знак гігантам Авалону, що стали обабіч, підтримуючи її.