Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Куентен прийшов у своєму святковому коричневому сурдуті, схо-, жому па сутану, а в його маніжці красувався, приваблюючи погляди, діамант ціною шість тисяч франків —'і помста багатого купця занепалій аристократії. Пті-Кло, ви-",, •митий з милом, чисто поголений, акуратно причесаний^ пе міг, одначе, позбутися властивої йому кислої міни. Мимохіть виникало бажання порівняти цього миршавеньг;* кого, затягнутого в сюртук стряпчого із замороженою' гадюкою; але в його сорочачих оченятах, пожвавлених* надією, світилася така гордість, від усієї його постаті віяло; таким холодом, і тримався він з такою поважністю, щої й справді був схожий на сповненого честолюбпих мрій: новоспечепого королівського прокурора. Пані де Сенопп# аж надто наполегливо просила своїх близьких друзів не; обмовитися пікому й словом ні про першу зустріч її вихованки з паречеїшм, ні про сподіваний приїзд префектом вої дружи тій, ОТОЖ вона могла не сумніватися, що її салон буде повен гостей. Бо ж досі пан префект із дружиною робили тільки офіційпі візити,— тобто завезли декому— свої візитні картки,— приберігаючи честь дружніх відвідин тільки для обраних осіб і як засіб впливу. Тому не дивно, що апгулемське дворянство знемагало від цікавості, й навіть деякі люди з табору Шандурів мали намір з’явитись у домі де Баржетонів, бо вперто не бажали пазивати цеп особняк домом Сепоншів. Балачки про впливовість графині дю ИІатле розбудили чикало шанолюбних сподівань; крім того, ходили чутки, ніби вона змінилась на краще, і кожен хотів переконатись у цьому на власні очі. Коли по дорозі до Сеноншів Куеите розповів Пті-Кло, що префектова дружина поставилася до Зефіріни надзвичайно прихильно, дозволивши відрекомендувати своїй особі нареченого любої Фрапсуази; в адвоката виник зухвалий задум здобути користь із дражливого становища, в якому опинилася Луїза де Негрпеліс унаслідок повернення Люсьсліа до рідного міста.

Пай і пані де Сенонш так витратилися, купуючи дім Баржетонів, що, як справжні провінціали, й не думали вносити в нього бодай якісь зміни. Коли оголосили про приїзд Луїзи де Негрпеліс, і Зефіріна вийшла їй назустріч, перше, що вона сказала, було: "Моя люба Луїзо, гляньте... Тут ви у себе вдомаї" — І показала на невеличку люстру з підвісками, па дерев’яну обшивку стін, на меблі, на все те, що колись так зачарувало Люсьєна.

— Про це, моя дорога, мені найменше хотілося б згадувати,— люб’язно відповіла префектова дружина, окинувши поглядом товариство, яке зібралося в Сеноншів.

Всі гості визнали, що Луїза де Негрпеліс змінилася до невпізнапня. Паризький світ, у якому вона оберталася півтора року, добродійний вплив перших днів заміжжя, яке перемінило жінку не менше, ніж Париж перемінив провінціалку, гідність великосвітської дами, наділеної високою владою, усе це перетворило графиню дю Шатле на жінку, схожу на пані де Баржетон, як ото дівчина років двадцяти буває схожа па свою матір. Вона носила прегарний чепчик, оздоблений мереживом і прикрашений квітами, що були недбало приколоті шпилькою з великим діамантом. Зачіска на англійський штиб молодила її, пом’якшуючи риси обличчя. На ній була фулярова сукня з гарними торочками — творіння знаменитої Вікторини; корсаж, викроєний мисом, чудово вирізняв її стан. Прикриті блондовою косинкою плечі ледь просвічували крізь серпанок тканини, елегантно обвинутої навкруг занадто довгої шиї. Вона напрочуд мило забавлялася гарненькими дрібничками, обходитися з якими — справжня мука для провінціалок: флакончик із парфумами звисав на лапцюжку з браслета; в руці вона тримала віяло і згорнутий носовичок, що анітрохи їй не заважало. Вишуканий смак, відбитий у найменших подробицях вбрання, постава й манери, запозичені в маркізи д’Еспар, свідчили, що Луїза пройшла високу школу Сен-Жерменського передмістя і була там здібною ученицею. Що ж до старого чепуруна часів Імперії, то після весілля він якось одраву подався і став схожий на перестиглу диню, зелену ще звечора й пожовклу за одну ніч. Гості пов’язували розквіт Луїзиної краси з утраченою свіжістю Сікста й нашіптували одне одному на вухо сласні провінційні жарти, і тим охочіше, що всі жінки нетямились від цього нового злету колишньої ангулемської королеви; отож чіпкому вискочневі доводилось розплачуватися за дружину. За винятком пана й пані де Шандурів, небіжчика Баржетопа, пана де Пімаителя та Растіньяків, у вітальні зібралося майже те саме численне товариство, що й того дня, коли Люсьен, читав тут вірші; прийшов навіть єпископ зі своїми вікаріями. Пті-Кло, приголомшений блиском ангулемської аристократії, в чиєму колі вій ще чотири місяці тому і не мріяв себе побачити, відчув, як ущухає його ненависть до вищих класів. Графиня дю Шатле здалась йому чарівного, і він сказав собі: "Ось та жінка, яка може зробити мене товаришем прокурора!" В самому розпалі вечірки, поговоривши з усіма дамами,— кожній вона приділяла ті самі кілька хвилин, проте змінювала топ бесіди, залежно від того, наскільки впливова була співрозмовниця і як свого часу вона поставилась до її втечі з Люсьєном,— Луїза пішла в будуар з його преосвященством. Тоді Зефіріна взяла Пті-Кло за руку — серце в адвоката забилося частіше — й завела його до того самого будуара, де почалися всі Люсьєпові нещастя і де їм судилося знайти своє завершення.

— Дозволь відрекомендувати тобі пана Пті-Кло, моя люба. Не обійди його своїм заступництвом, бо все, що ти для нього зробиш, буде па користь і моїй вихованці.

— Ви стряпчий, добродію? — запитала велична дочка Негрпелісів, змірявши Пті-Кло поглядом.

— На жаль, графине.— Ще ніколи в житті синові кравця з Умо не доводилося проказувати такий титул, і це слово мало не застрягло йому в горлі.— Але,— провадив він,— від вас, ласкава папі, залежить, чи вдасться мені прилаштуватись у прокуратурі. Кажуть, пан Міло переїздить до Невера...

— А хіба не слід спершу послужити молодшим, а тоді вже старшим товаришем прокурора? — запитала графиня.— Хоч я, власне, не заперечую, щоб ви зразу стали старшим товаришем прокурора... Та перш ніж приділити вам увагу іі виклопотати для вас таку ласку, я хотіла б переконатись у вашій відданості законній королівській династії, релігії, а надто панові де Віллелю.

— О графине,— сказав Пті-Кло, нахиляючись над самим її вухом,— я відданий королю душею й тілом.

— Ось це нам і потрібно нині,— відповіла вона, відхиляючись назад і тим самим даючи зрозуміти, що не хоче, аби їй нашіптували щось на вухо.— Якщо й надалі вами опікуватиметься пані де Сенонш, розраховуйте на мене,— додала вона, завершивши свої слова царственим жестом руки, що тримала віяло.

— Графине,— сказав Пті-Кло, помітивши краєчком ока Куенте, який підійшов до дверей будуара,— Люсьєп повернувся.

— Ну то й що, добродію?..— запитала Луїза де ІІегрпе— ліс таким тоном, що будь-яка відповідь застрягла б у горлі людини не такої лукавої, як Пті-Кло.

— Ви не так зрозуміли мене, ласкава пані,— відказав адвокат, намагаючись уживати якомога ввічливіші слова та звороти.— Я хотів тільки дати доказ своєї відданості вашій особі. Чи не будете ви ласкаві вказати, графине, як належить зустріти в Ангулемі поета, котрому ви створили ім’я й славу? Тут нема вибору: його слід або знеславити, або звеличити.

Луїза де Негрпеліс досі не замислювалася над цим питанням, у розв’язанні якого вона, звичайно ж, була зацікавлена якщо не задля теперішнього, то задля минулого. А тим часом від того, які почуття зберегла вона до Люсьє— на, залежав успіх задуму, що його віроломний стряпчий виплекав із метою прискорити арешт Давіда.

— Добродію Пті-Кло,— сказала графиня дю Шатле, прибираючи гордовиту й величну позу,— ви бажаєте служити урядові, тож знайте головне його правило: піколи не визнавати своїх помилок. Ну, а жінкам ще в більшій мірі, ніж урядам, притаманний інстинкт влади і почуття власної гідності.

— Я так і думав, ласкава пані,— жваво відповів адвокат, пильно, але потай спостерігаючи за графинею.— Люсьєн з’явився сюди майже жебраком. Та якщо буде треба, я влаштую йому бучне вшанування, а потім, завдяки тому ж таки вшануванню, він буде змушений покинути Апгулем, де його сестра та зять Давід Сешар нині зазнають нещадного судового переслідування...

На гордовитому обличчі Луїзи де Негрпеліс промайну*^ миттєвий вираз затамованої втіхи. Вражена здогадли-| вістю стряпчого, вопа уважно глянула па нього поверх'* розгорнутого віяла, а що до будуара саме заходила Фраи-? суаза де Ляе, то в графині знайшовся час, щоб обмірку— [ вати відповіді,. З

— Добродію,— скавала вона ві значущою усмішкою,—$ ви скоро будете прокурором...

Чи не означало не сказати все, пе принизивши свовгі гідності? І

— О пані! — вигукнула Франсуаза, підходячи до пре-і| фектової дружини, щоб подякувати їй.— Вам я будз$| зобов’язала щастям свого життя.— І з чисто дівочою без^с посередністю, нахилившись до своєї заступниці, вона^ прошепотіла їй на вухо: — Я згоріла б на повільному! вогні, якби мені довелось бути друнашою провінційної^ стряпчого... І

Якщо Зефіріпа так зраву зверпулася до Луїзи з про— ? ханням про допомогу, то наштовхнув її на цю думку£ Франсіс, трохи обізпапий з чиновпим світом. ^

— У перші дні приходу до влади, хай то буде префек-? тура, монархія чи просто велика фабрика,— сказав ко*^ лишній генеральний консул своїй подрузі,— люди горятіг бажанням робити послуги; але дуже скоро вони байду-?, жіють, зрозумівши, що бути покровителем — це тільки' вайвий клопіт. Сьогодні Луїза зробить для Пті-Кло те,, чого через три місяці вона не захоче зробити навіть для; вашого чоловіка... ^

— А ви подумали, графине,— запитав Пті-Кло,— прої ті обов’язки, що їх накладе на вас громадське вшануванням нашого поета? Вам доведеться приймати Люсьєна іцонай^ менше днів десять, поки не вистигне паш запал. *

Префектова дружина кивком голови відпустила Пті-Кло'| й підвелася, щоб погомоніти з пані де Пімантель, яка; ваглянула у двері будуара. Маркіза Щойно з подивом вислухала новину про підвищення старого Негрпеліса в пери Франції і визнала за потрібне виявити увагу до' жінки, яка так спритно скористалася зі своїх гріхів, щоб пабутк великого впливу.

— Скажіть-по, моя люба, навіщо вам знадобилося завдавати собі клопоту й домагатися призначення вашого батька у верхню палату? — вапптала маркіза під час довірчої розмови зі своєю любою Луїзою, перед високими перепагами якої вона схиляла коліна.

— Мені охоче виявили таку ласку, моя дорога маркізо, тим більше, що синів у мого батька нема, а він сам до могили залишиться вірний короні; та якщо в мене народяться хлопчики, то, я певна, старший успадкує від діда титул, герб і звання пера...

Пані де Пімантель засмутилася, зрозумівши, що їй уже не вдасться здійснити свою заповітну мрію — вивести папа де Пімантеля в пери; адже годі було сподіватись на допомогу матері, чиї шанолюбні прагнення поширювалися на дітей, які ще й не народилися.

— Префекторша у мене в руках,— сказав Пті-Кло Куенте-великому, коли вони вийшли,— і я обіцяю, що ви матимете омріяну угоду про заснування комерційної спілки...