Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Один надумався продати власного сина, другий — свого клієнта, а третій — Куенте-великий — виступав у ролі покупця, тішачи себе надією, що обшахрує обох своїх спільників. Було близько п’ятої години пополудні, й більшість ангу— лемців, котрі йшли додому обідати, зупинялись і якусь мить дивилися на тих трьох. "Що за чортівня? Про що можуть розмовляти між собою старий Сегпар і Куенте-великий?.." — дивувалися найцікавіші. "Звичайно ж, ідеться про того бідака-невдаху, якпй залишив свою жінку, тещу й дитину без шматка хліба",— відповідали інші. "От і посилай дітей навчатися ремесла в Париж!" — глибокодумно зауважив якийсь провінційний мудрець.

— Ба! Яким вітром занесло вас сюди, пане кюре? — вигукнув виноградар, помітивши абата Марропа, тільки-но той вийшов на майдан.

— Я прийшов сюди заради вашої рідні,—відповів старий священик.

— Знову якісь витівки мого синочка?..— запитав татусь Сешар.

— Вам недорого обійшлося б їх усіх ощасливити,— мовив кюре, показуючи на вікна, де за фіранками видні— лася прегарна голівка пані Сешар.

У цю мить Єва заколисувала на руках заплакане дитинча, наспівуючи йому пісеньку.

— Чи не принесли ви мені, бува, звістку від сина? — запитав батько.— А може, й того краще — принесли гроші?

— Ні,— сказав добродій Маррон,— я приніс сестрі звістку від брата.

— Від Люсьеиа?..—вигукнув Пті-Кло.

— Атож. Бідолашний хлопець прийшов із Парижа пішки. Я бачив його в Куртуа, він помирає від перевтоми, від голоду,— відповів священик.— О, який він неіцаспиіі!

Пті-Кло розкланявся зі священиком і, взявши Куенте— велпкого під руку, сказав голосно:

— Ми сьогодні обідаємо в пані де Сеношп, треба встигнути перевдягнутися.— Потім відвів фабриканта на два кроки вбік і прошепотів йому на вухо: — Зав’яз пазурець — і пташці кінець. Давід у наших руках...

— Я вас висватав, висватайте і ви мене,— сказав Куенте-великий з лицемірною посмішкою.

— Люсьєп мій товариш по колежу, ми з ним шкільні приятелі!.. За тиждень я напевне щось довідаюся від нього. Добийтеся церковного оголошення про шлюб, і я беру на себе засадити Давіда до в’язниці. Коли і'юго візьмуть під варту, моя місія буде закінчена.

— Ех! — проворкотів Куенте-великий.— От би взяти патент на наше ім’я!

Почувши останні слова, миршавенький адвокат здригнувся.

У цю саму мить абат Маррон, який щойно одним своїм словом довів до розв’язки судову драму, і свекор увійшли до Єви.

—■ Це наш кюре, пані Сешар,— сказав старий Ведмідь, звертаючись до невістки.— Ви тільки послухайте, які історії розповідає він про вашого братика.

— Ох! — скрикнула бідолашна Єва, вражена в самісіньке серце.— Що з ним там іще сталося?!

У її вигуку прорвалося стільки пережитих страждань, стільки страху, що абат Маррон поквапився сказати:

— Заспокойтеся, пані, він живий!

— Будьте ласкаві, тату,— сказала Єва, звертаючись до старого виноградаря,— сходіть покличте мою матір. Хай вона теж послухає, які вісті про Люсьєна приніс нам пан абат.

Старий Сешар зайшов до пані Шардон і сказав їй:

— Там абат Марроп прийшов побалакати з вами. То чоловік непоганий, хоч він і піп. З обідом, звісно, буде затримка, я поверпуся через годину.

І, байдужий до всього, що не дзвеніло або не яскріло золотом, старий пішов, навіть не подумавши про те, який удар чекає цю стару жінку. Нещастя, що звалились на обох її дітей, крах надій на блискучі успіхи Люсьєна, несподівана зміна в його характері, який досі здавався матері мужнім і чесним,— тобто всі події, що сталися за остапиі півтора року, змінили пані Шардон до невпізнання. Вона не тільки була благородного походження, вона мала ще й благородне серце і боготворила своїх дітей. Отож за останні півтора року сердешна жінка вистраждала більше, ніш за весь час свого вдівства. Люсьєн мав нагоду здобути за королівським указом шляхетне прізвище де Рюбампре, повернути до життя старовинний рід, воскресити його титул і герб, стати дворянином-аристократом. А він натомість упав у багнюку! Мати судила сина суворіше, ніж його сестра, і вважала, що Люсьєн загинув уже відтоді, як їй стала відома історія з векселями. Іноді матері самохіть обманюють себе; але вони аж надто добре знають своїх дітей, яких вигодували, з якими ніколи не розлучались, і коли Давід та його дружина починали сперечатися з приводу Люсьєнових успіхів у Парижі, пані Шардон, котра нібито цілком поділяла Євині ілюзії щодо брата, в душі тремтіла від страху за сина, адже Давід казав те саме, що нашіптувала їй материнська совість. Пані Шардон знала вразливу душу дочки і тому остерігалась ділитися з нею своїм горем — вона терпіла його мовчки, на що здатні лише матері, які по-справжньому люблять своїх дітей. Єва, зі свого боку, з жахом спостерігала, як згубно впливали страждання на її матір, як швидко підбиралась до пеї старість, як з кожним днем підупадала вона на силі. Мати й дочка втішали одна одну, вдаючись до тієї благородної брехпі, яка нікого не обманює. І слова бездушного старого виноградаря були для нещасливої матері остапньою краплею, яка переповнила чашу її страждань; аапі Шардон відчула, що удар влучив у саме серце.

Тому, коли Єва сказала священикові: "Панотче, ось моя мати!", коли абат подивився на це обличчя, обрамлене зовсім білим волоссям, змарніле, як у старої черниці, але втихомирепе виразом доброти і смирення, притаманного глибоко побожним жінкам, котрі в усьому, як то кажуть, віддаються на волю господню, йому раптом відкрилося все життя цих двох бідолашних істот. Священик не відчував більше жалості до їхнього ката, до Люсьєна. Він здриг— пувся. уявивши собі, які муки витерпіли його жертви.

— Мамо,—сказала Єва, втираючи заплакані очі,—мій безталапиий брат перебуває пині недалеко від пас, у Марсаку.

— А чому він не прийшов сюди? — запитала пані Шардон.

Абат Маррон переказав усе, що Люсьєн розповів йому про свою нелегку подорож, про нещастя, які спіткали його в Парижі. Священик змалював болісну тривогу, що опанувала поета, коли вій довідався про згубні для родини наслідки свого легковаїкйого вчинку, розповів, як він тепер хвилюється, не знаючи, чи захочуть бачити його в Ангулем і.

— Невже він і в нас утратив віру? — спитала пані

Шар дон.

— Сердега від самого Парижа йшов пішки, тяжко бідуючи в дорозі. Він повернувся з наміром жити скромно... спокутувати свою провину.

— Панотче,— сказала сестра,— хоч брат і наробив нам багато лиха, я ще люблю його, як люблять останки близької людини; а це означає, що я досі люблю Люсьєпа дужче, піж люблять своїх братів чимало сестер. Він довів нас до злиднів. Та якщо він прийде, ми розділимо з ним остатнії шматок хліба — одне слово, те, що він пам залишив. Ох, якби він нас не покинув тоді, панотче, ми зберегли б найдорожчі свої скарби!

— Виходить, він приїхав каретою жінки, яка забрала його від нас! — вигукнула пані Шардон.— Подався до Парижа разом з пані де Баржетон, а повернувся на зап’ятках її ж таки екіпажа!

— Чим я можу прислужитися вам у тяжкому вашому горі? — запитав добрий кюре, аби сказати щось па прощания.

— Ох, панотче,— відповіла пані Шардон,— безгрошів’я — це, кажуть, хвороба не смертельна. А вилікувати від неї може один тільки лікар — сам хворий.

— Якщо ви маєте хоч якийсь вплив на мого свекра, умовте його допомогти синові, й ви врятуєте нашу родину,— сказала пані Сешар.

— ЇЗіп вам не довіряє і, як мені здалося, дуже настроєний проти вашого чоловіка,— сказав священик, який з ухильних висловлювань виноградаря зрозумів, що справи Сешара — то осине гніздо, куди краще не пхатися.

Викопавши доручення, кюре пішов обідати до двоюрідного онука Постеля, і той розвіяв останні рештки доброї волі старого дядька, виступивши, як і весь Ангулем, па захист Сешара-батька проти Сешара-сина.

— З марнотратниками ще якось можна боротися,— сказав на завершення коротун Постель.— Але тільки зв’яжись із любителями робити досліди —— і ти розоришся до цурки.

Свою цікавість марсакський кюре задовольнив, а саме цікавість живить співчуття до ближнього у французькій провінції. Увечері старий священик розповів поетові про те, що відбувається в родині Сешарів, подавши свою подорож до Ангулема як місію, взяту ним на себе з чисто християнського милосердя.

— Ви втягли вашу сестру й зятя в борги, що становлять чи то десять, чи то дванадцять тисяч франків,— сказав кюре на закінчення.— Це така дрібничка, добродію, якої в Аигулемі їм ніколи ніхто не позичить. У нашій провінції немає багатіїв. Я думав, що йдеться про значно меншу суму, коли ви обмовилися про векселі.

Подякувавши старому священикові за співчуття й допомогу, поет сказав:

— Ви принесли мені слова прощення — а це для мене справжній скарб.

Другого дня ще вдосвіта Люсьєн вирушив з Марсака в Ангулем. До міста він увійшов близько дев’ятої ранку’, спираючись на костур; на ньому був пошарпаний у дорозі коротенький сюртучок і чорні, але витерті аж до білого панталони. Стоптані чоботи незаперечно свідчили про приналежність подорожнього до нещасливого племені пішоходів. Звісно, поет аж ніяк не тішив себе ілюзіями щодо того, яке враження справить на земляків його повернення до рідного міста, таке несхоже на його від’їзд. Люсьєнове серце калатало від докорів сумління, пробуджених у ньому розповіддю старого священика, і в ту мить він вирішив смиренно прийняти цю кару, мужньо витримати цікаві погляди тих, хто йому зустрінеться. Він твердив собі: "Я тримаюся по-геройському!" Всі поети однакові — за будь-яких обставин вони схильні дурити себе. Поки Люсьєн ішов через Умо, в його душі точилася боротьба між почуттям сорому за свою поразку та хвилюванням, яке розбуджували в ньому спогади. Його серце забилося ще частіше, коли він проминав крамничку Постеля, але, на його щастя, там була одна тільки Леоні Маррон з дитиною. Він відчув неабияку радість (так сильно ще озивалося в ньому марнолюбство), побачивши, що батькового прізвища на вивісці вже не було. Одружившись, Постель заново пофарбував крамничку і зробив над дверима короткий, як у Парижі, напис: АПТЕКА. Підіймаючись на ангулемський пагорб від брами Пале, Люсьєн на аовні груди вдихав рідне повітря, він наче скинув із себе тягар нещасть і радісно повторював подумкп: "Я знову побачу їх!" Поет дійшов до майдану Мюр’є, не зустрівши жодної живої душі: то було щастя, про яке віп і не мріяв — він, котрий колись ходив у рідному місті з виглядом переможця! Маріон і Кольб, які стояли на варті біля дверей, кинулися вгору по сходах із криком: "Прийшов!" Люсьєп знову побачив стару майстерню і старе подвір’я.