Маятник Фуко - Еко Умберто

Для чого цей двигун міг бути потрібний? Відповідь: звичайно, щоб вимірювати телуричні течії.

Акумулятори. Що ж вони акумулюють? Можна було уявити собі Тридцять Шість Невидимих як гурт упертих секретарів (охоронців таємниці), які вночі вдаряють у свої цимбали, щоб добути з них якийсь звук, якусь іскру, якийсь поклик у напруженому діалозі між одним берегом та другим, між безоднею та поверхнею, від Мачу Пікчу до Авалону — дзень, дзень, дзень, алло, алло, алло, Памерсіель, Памерсіель, я вловив дрижання, течія Му 36, та сама, якій, як блідому подихові Бога, поклонялися брахмани, тепер умикаю клапан, макро-мікрокосмічний контур у дії, тремтить під земною корою коріння мандрагори, чутно пісню Вселенської Симпатії, переходжу на прийом.

їй-богу, війська спливали кров'ю на рівнинах Європи, папи проголошували анафеми, у мисливській хатині Палатинських Садів зустрічалися гемофілічні імператори-кровозмісники — і все це, щоб забезпечити прикриття, пишний фасад для праці тих, хто у Соломоновім Домі прислухався до блідих покликів Пупа Світу.

Вони приходили, щоб запустити ці псевдотермічні, гексатетраграматичні електрокапілятори — адже так сказав би Ґарамонд, правда? — і вряди-годи хтось винаходив, скажімо, якусь вакцину чи електричну лампочку, даючи підставу дивовижним пригодам металів, але їхнє завдання було зовсім іншим. І ось усі вони зібралися тут опівночі, щоб запустити статичну машину Дюкрете, прозоре коло, схоже на портупею, а позаду — дві тремтливі кульки, підтримувані, наче аркою, двома паличками, — коли вони торкаються одна одної, від них бризкають іскри. Франкенштейн сподівався, що так він дасть життя своєму Големові, але він помилявся, слід було очікувати іншого сигналу: здогадуйся, трудись, копай, копай, старий кроте...

...Швейна машинка (невже це вона? Подібні рекламувалися на гравюрах разом із пігулкою, що сприяє розвиткові грудей, та великим орлом, що літає в горах, тримаючи в кігтях тонізуючий настій, Robur le Conquérant, R. C, але якщо її запустити, починає крутитися колесо, колесо крутить кільце, а кільце... що ж робить кільце? Хто прислухається до нього? Табличка говорить: "Струм, індукований із земного поля". Яке нахабство, це можуть прочитати навіть діти під час своїх пообідніх відвідин, але дарма, людство все одно вважало, що йде в іншому напрямку, можна було братися до чого завгодно, навіть до найвищого експерименту, прикриваючись механікою. Володарі Світу дурили нас століттями. Нас огортала, сповивала, спокушала Змова, а ми писали панегірики локомотивові.

Я все йшов і йшов, уявляючи себе крихітним, мікроскопічним, зачудованим мандрівником на вулицях механічного міста, настовбурченого металевими хмарочосами. Циліндри, акумулятори, лейденські банки одна на одній, невелика карусель заввишки двадцять сантиметрів, tourniquet électrique a attraction et repulsion . Талісман для стимуляції симпатичних струменів. Collonnade étincelante formée de neuf tubes, électroaimant , гільйотина, в центрі — неначе це друкарський прес — на стійлових ланцюгах висять гаки. Прес, під яким можна розчавити чиюсь руку чи голову. Скляний дзвін із пневматичною двоциліндровою помпою, щось на кшталт лембика, внизу розміщений келих, а праворуч — мідна куля. Сен-Жермен варив у ньому свої барвники для ландграфа Гессе.

Підставка під люльки з двома рядами — по десяткові в кожному — невеликих клепсидр, із сильно видовженими, наче жінка Модільяні, перетинками, з якимось незрозумілим матеріалом всередині, у кожній верхня частина розширювалася на іншій висоті, наче крихітна повітряна куля, яка тут-таки й злетіла б, якби її не затримувала на землі кулька-тягарець. Аларат для виробництва Ребіса на очах у всіх.

Відділ скловиробництва. Я повернувся по своїх слідах назад. Зелені пляшечки: господар-садист пригощав мене концентрованими отрутами. Залізні машини для виготовлення пляшок, що відкриваються і закриваються двома важелями: а якби хтось замість пляшки встромив туди зап'ясток? Чик — це саме, мабуть, робили за допомогою кліщів, величезних ножиць, гакуватих скальпелів, стромляючи їх у сфінктер, у вуха, в утробу, щоб витягти з неї ще свіжий плід, а потім розтовкти його у ступі з медом та перцем для втамування спраги Астарти... Зала, яку я зараз перетинав, мала просторі вітрини, я бачив кнопки, які пускали в рух спіралевидні вістря, невблаганно скеровані в око жертви, Колодязь та Маятник, усе це було схоже на карикатуру, на безглузді машини Гольдберга, на прес для тортур, до якого Дерев'яна Нога прив'язував Мікі Мауса, engrenage extérieur a trois pignons , тріумф механіки доби Відродження, Бранка, Рамеллі, Дзонка. Мені були знайомі ці механізми, я включив їх у дивовижні пригоди металів, але тут вони опинилися пізніше, в минулому столітті, готуючись після завоювання світу прийняти непокірних. Тамплієри навчилися від асасинів, як примусити мовчати Ноффо Деї, коли його спіймають, свастика фон Себоттендорфа викрутить у напрямку сонця спазматичні члени ворогів Володарів Світу. Вони готові, чекають лише знаку, все відбувається на очах загалу, План є справою публічною, але відгадати його не зможе ніхто, і скрипучі пащі співатимуть звитяжний гімн, настане велика оргія ротів, що складаються з самих зубів, ці роти зчепляться один з одним в єдиному спазмі — тік-так, неначе всі зуби водночас випали на землю.

І врешті переді мною постав émetteur a étincelles soufflées , спроектований для Ейфелевої вежі, він мав передавати сигнали точного часу з Франції до Тунісу та Росії (від тамплієрів Провена до павликіан та асасинів у Фесі — щоправда, Фес зовсім не в Тунісі, зрештою асасини жили у Персії, ну то й що, не можна ж прискіпуватись до дрібниць, живучи у Тонкому Часі), я вже десь бачив щось схоже на цю велетенську машину, вищу за мене, її стіни були всіяні отворами, вентиляційними каналами, — невже мене хочуть переконати, що це радіопередавач? Де там, ця споруда мені знайома, я проходив повз неї ще пополудні. Це — Бобур !

Перед самими нашими очима. І справді, навіщо була потрібна ця величезна скриня у центрі Лютеції (Лютеції, колодязя, що веде до моря підземного багна), там, де колись було Черево Парижа, її хапкі хоботи повітряних течій, божевілля труб, переходів, навіщо здалося це діонісове вухо, відкрите у зовнішню порожнечу, як не для того, щоб посилати звуки, повідомлення, сигнали аж до центра земної кулі, а відтак повертати їх, вибльовуючи інформацію з пекла? Спершу Консерваторій, як лабораторія, потім Ейфелева вежа, як зонд, насамкінець Бобур, як усесвітня ретрансляційна станція. Невже вони поставили цей гігантський присосок, щоб розважити жменьку зарослих і неохайних студентів, які приходять сюди послухати найновіший диск через японські навушники? Перед самими нашими очима. Бобур як брама до підземного царства Агарттхи, пам'ятник Equités Synarchici Résurgentes. А всі інші — два, три, чотири мільярди інших — не знали про це або намагались не знати. Безмозкі гіліки. А пневматики протягом шести століть неухильно прямували до своєї мети.

* * *

Несподівано я натрапив на сходи. Просуваючись дедалі обережніше, я спустився вниз. Північ наближалася. Я мав заховатись у своєму спостережному пункті перед тим, як прибудуть Вони.

Гадаю, було близько одинадцятої години, а може, ще ні. Я перетнув залу Лавуазье, не вмикаючи ліхтарика (адже пам'ятав про пообідні галюцинації), проминув галерею залізничних моделей.

У нефі вже хтось був. Я бачив вогні, рухомі й тьмяні. Чулася тупотнява, шум переміщуваних або перетягуваних предметів.

Я погасив ліхтарика. Чи встигну ще я дістатися рубки? Скрадаючись, я просувався вздовж вітрин із потягами й незабаром опинився у трансепті, поруч зі статуєю Грамма. Підносячись на дерев'яному постаменті кубічної форми (кубічний камінь Єсода!), вона ніби стерегла вхід на хори. Я пригадав, що потрібна мені статуя Свободи міститься десь відразу за її спиною.

Передня частина постаменту була відкинена вперед, утворюючи щось на кшталт містка, який давав змогу вийти з таємного переходу. І справді, звідти вийшов якийсь тип із ліхтарем — можливо, газовим, заскленим кольоровим склом, який кидав на його обличчя червонясті відблиски. Я зіщулився в кутку, і він мене не помітив. Хтось, зійшовши з хорів, наблизився до нього.

— Vite , — сказав він йому, — мерщій, через годину Вони будуть тут.

Отже, це був аванґард, який мав здійснити підготовку до обряду. Якщо їх небагато, мені ще вдасться обминути їх і дістатися до Свободи. Ще до того, як тим самим шляхом прибудуть Вони, хтозна-звідки й у якій кількості. Я довго чаївся, пильнуючи за відблисками ліхтарів у церкві, за періодичною зміною вогників, за миттєвими їхніми спалахами й пригасаннями. Я вираховував, наскільки далеко вони опиняться від статуї Свободи і скільки часу вона залишатиметься в тіні. У певну мить я ризикнув, ковзнув ліворуч від Грамма — якомога притискаючись до стіни і підбираючи м'язи живота. На щастя, я був худий як тріска. Дія... Одним махом я прослизнув у рубку.

Щоб бути не таким помітним, я впав на підлогу, скорчившись майже у позі плода. У мене пришвидшилось серцебиття і зацокотіли зуби.

Мені треба було розслабитись. Я почав ритмічно дихати носом, дедалі дужче втягуючи в себе повітря. Гадаю саме таким чином людина під тортурами може навмисне зомліти, аби уникнути болю. І справді, я відчув, як повільно падаю в обійми Підземного Світу.

113

Наша справа — це таємниця у таємниці, таємниця чогось, що залишається прихованим, таємниця, пояснити яку може лише інша таємниця, це таємниця про таємницю, яка живиться таємницею.

Джафар-аль-Садік, шостий Імам

Я повільно приходив до тями. Я чув звуки, очі разило світло, тепер уже яскравіше. Я відчував, як у мене затерпли ноги. Я спробував повільно, якомога тихіше підвестися, і мені здалося, ніби я лежу на купі морських їжаків. Наче Русалочка. Зігнувшись, я ступив кілька безгучних кроків навшпиньки, і мої страждання зменшились. Лише тоді, обережно визирнувши ліворуч та праворуч і переконавшись, що рубка як слід затінена, я дістав змогу оцінити становище.

Увесь неф був залитий світлом. Його освітлювали ліхтарі, але тепер їх були десятки й десятки, їх несли учасники, що прибували у мене з-за спини.