Маятник Фуко - Еко Умберто
Мені здається, він намотує на ноги нам тонкий магічний зашморг... Коло звужується, він уже близько.
Фауст, 1, Біля воріт
Те, що відбулося, поки мене не було, а надто в останні дні перед моїм поверненням, я міг відтворити лише з файлів Бельбо. Але тільки один із них був ясний і чіткий і містив упорядковані факти, то був останній файл, записаний, мабуть, перед самим його від'їздом до Парижа, аби я чи хтось інший — на вічну пам'ять — міг його прочитати. Інші файли, які він, очевидно, писав, як звичайно, сам для себе, тлумачити було нелегко. Тільки я, хто вже увійшов у його особистий Всесвіт звірянь, які він робив Абулафії, міг їх розшифрувати або принаймні виснувати з них якісь припущення.
Це було на початку червня. Бельбо був схвильований. Лікарі звикли до думки, що єдиними родичами Діоталлеві були він та Ґудрун, і нарешті заговорили. На запитання працівників друкарні та коректорів Ґудрун тепер лише стискала губи — то був безгучний натяк на односкладове слово. Так йменувалася хвороба табу.
Ґудрун ходила до Діоталлеві щодня, і, гадаю, бентежила його своїми блискучими кам'яними очима. Він знав, але соромився, що інші знали теж. Він ледь міг говорити. Бельбо написав: "Обличчя — самі вилиці". Внаслідок терапії у Діаталлеві випадало волосся. Бельбо написав: "Його руки — самі пальці".
Гадаю, під час однієї з їхніх болісних бесід Діоталлеві натякнув Бельбо на те, що він скаже йому останнього дня. Бельбо вже починав усвідомлювати, що ототожнення всіляких подій із Планом призвело до зла, План сам по собі був Злом. І, можливо, щоб відійти від реальності Плану й відновити його у фіктивному вигаданому вимірі, він записав його, слово за словом, під виглядом спогадів полковника. Він викладав його, ніби втаємничений, що відкриває свою останню таємницю. Гадаю, для нього це було ліком: він повертав літературі — хоч би яка погана вона була — те, що не належало до життя.
Але 10 червня, очевидно, скоїлося щось таке, що глибоко схвилювало Бельбо. Нотатки з цього приводу дуже плутані, я спробую викласти власні припущення.
* * *
Отож Лоренца попрохала Бельбо відвезти її машиною до Рів'єри, де вона мала зайти до одної подруги і забрати не знаю вже що — документ, нотаріальний акт, якусь дурницю, що її можна було б надіслати поштою. Бельбо погодився, запалившись думкою про можливість провести з нею неділю на морі.
Вони поїхали в те місце, мені не вдалося зрозуміти куди саме — можливо, десь поблизу Портофіно. Розповідь Бельбо складалася з настроїв, у ній не було опису пейзажів, лише почуття, напруження, пригніченість. Лоренца залагодила свої справи, поки Бельбо чекав у барі, потім сказала, що вони могли б піти поїсти рибні страви в одній місцині, на скелі над самим морем.
З цього місця історія вже не держалася купи, я відтворюю її на основі уривків діалогу, які Бельбо занотував без лапок, ніби пишучи по гарячих слідах, щоб не дати випаруватися цілій низці богоявлень. Вони їхали машиною, поки було можна, відтак пішки рушили вздовж берега, лігурійськими стежками, заквітчаними й непрохідними, аж до самого ресторану. Та тільки-но сівши, побачили на сусідньому столику картку, де було написано, що столик замовлено для доктора Альє.
"Який збіг обставин!" — сказав, мабуть, Бельбо. "Кепський збіг обставин", — сказала Лоренца, вона не хоче, аби Альє знав, що вона тут із ним. "Чому не хоче, що ж тут поганого, на якій підставі Альє має право ревнувати?" — " До чого тут право, йдеться про добре виховання, він запросив мене сьогодні на заміську поїздку, а я сказала, що зайнята, ти ж не хочеш, щоб я осоромилась як брехуха?" — "Ти не осоромишся, ти ж і справді зайнята мною, чи цього треба соромитись?" — "Соромитись не треба, але у мене є свої правила доброго тону, ти не можеш заборонити мені їх дотримуватись".
Вони вийшли з ресторану і пустилися стежиною назад. Але раптом Лоренца зупинилася, побачивши, що надходять якісь люди, Бельбо їх не знав, але вона сказала, що то друзі Альє, вона не хоче, щоб вони її побачили. Становище було принизливе, вона сперлась об поруччя містка, перекинутого через засаджений оливками схил, прикривши обличчя газетою, наче помираюча від бажання знати, що ж там діється у світі, він стояв із сигаретою в руках на відстані десяти кроків, ніби випадковий перехожий.
Бесідники Альє минули їх, але тепер, — звернулася Лоренца до Бельбо, — якщо вони ітимуть далі стежкою, то неодмінно зіткнуться з ним самим. Бельбо пирхнув: хай йому біс, якщо й зітнуться, то що? — У відповідь Лоренца зауважила, що в нього нема й краплини делікатності. Нарешті було вирішено дістатися парковища, обминувши стежку і йдучи навпростець через скелі. Вони пустилися бігти через цілу низку освітлених сонцем терас, і обоє засапалися, а в Бельбо, як на те, ще й зламався підбор. Лоренца говорила: далебі, так набагато цікавіше, звичайно, не дивно, що ти не можеш звести духу, якщо й досі стільки куриш.
Вони добралися до машини, і Бельбо сказав, що пора, мабуть, повертатися в Мілан. Ні, сказала Лоренца, Альє може запізнюватися, і ми зустрінемо його на автостраді, а твою машину він знає, дивись, яка погідна днина, їдьмо бічними дорогами, це буде чудово, ми доїдемо до автостради дель Соле й повечеряємо десь біля Павії, на березі По.
Чому біля Павії, що означає "бічними дорогами", є лише одна можливість, поглянь на карту, ми повинні піднятись у гори за Ушіо, відтак перетнути всі Апенніни, зупинитись у Боббіо, звідти дорога веде до П'яченци, ти з глузду з'їхала, це гірше, ніж шлях Ганнібала на слонах. У тебе нема нахилу до пригод, сказала вона, подумай зрештою, скільки чудових ресторанчиків нам трапиться на тих пагорбах. Перед Ушіо є ресторан "Мануеліна", путівник Мішлін дає йому дванадцять зірок, там багатющий вибір рибних страв.
"Мануеліна" була повна, цілий хвіст клієнтів очікував своєї черги, лупаючи очима на столики, куди подавали каву. Лоренца сказала, байдуже, якщо ми піднімемось на кілька кілометрів, то знайдемо сотню набагато кращих місць. О пів на третю вони знайшли ресторан у якомусь злиденному селищі, що його, як висловився Бельбо, соромились позначати навіть на військових картах, і поїли там переварених макаронів із консервною м'ясною підливою. Бельбо запитав, що все це має означати, адже не випадково вона попросила завезти її саме туди, куди мав приїхати Альє, вона хотіла когось спровокувати, і він ніяк не второпає, кого з них двох, а вона поцікавилася в нього, чи він часом не параноїк.
За Ушіо вони спробували поїхати через перевал. Коли переїжджали через якесь сільце, що викликало в уяві картину недільного пообідня в Сицилії часів Бурбонів, на середину дороги вибіг великий чорний пес, здавалося, він ніколи не бачив автомобіля. Бельбо зачепив його переднім бампером, немовби не завдавши собаці великої шкоди, але, вийшовши з машини, вони помітили, що в бідолашної тварини весь живіт у крові і з нього виглядає щось дивне, рожеве, чи не нутрощі, собака скавулів і пускав слину. Збіглося кілька селян і утворилося народне віче. Бельбо питав, хто хазяїн пса, він хотів заплатити за шкоду, але хазяїна не знайшлося. Цей собака міг належати, мабуть, кожному десятому мешканцю цього забутого Богом селища, але ніхто уявлення не мав, звідкіля він узявся, хоча всі знали його на вигляд. Хтось сказав, що треба знайти сержанта карабінерів, аби той пристрелив його, та й квит.
Почали шукали сержанта, а тоді надійшла якась пані й назвалася захисницею тварин. У мене шестеро котів, — заявила вона. До чого тут коти, сказав Бельбо, це собака, він здихає, а я поспішаю. Собака чи кіт, однаково треба мати трохи серця, — не вгавала пані. Ніякого сержанта, треба знайти когось із Товариства охорони тварин або з лікарні в сусідньому селі, може, собаку пощастить урятувати.
Сонце немилосердно пекло Бельбо, Лоренцу, машину, собаку та юрбу і гадки не маючи сідати. Бельбо мав відчуття, ніби він у трусах вийшов на вулицю і ніяк не прокинеться, пані не відступала, сержанта годі було знайти, собака далі спливав кров'ю, важко дихаючи і жалібно квилячи. Як він скавучить, сказав Бельбо, а пані заторохтіла, авжеж, авжеж, що ж йому ще робити, він же мучиться, бідний песик, чи не могли ви їхати обережніше? Село переживало демографічний вибух, Бельбо, Лоренца і пес стали головним видовищем цієї сумної неділі. Підійшла якась дівчинка з морозивом і запитала, чи вони часом не ті люди з телебачення, які організовують конкурс "Міс Лігурійських Апеннін", Бельбо відповів, що якщо вона негайно не вшиється, він зробить із нею те саме, що й із собакою, дівчинка розрюмсалася. Прийшов дільничний лікар і сказав, що ця дівчинка — його донька, і Бельбо не знає, з ким має справу. Вони квапливо відрекомендувались один одному й обмінялися вибаченнями, причому виявилось, що лікар опублікував свій "Щоденник сільського лікаря" у знаменитому міланському видавництві "Мануціо". Бельбо піймався на гачок і сказав, що він magna pars цього видавництва, після чого лікар забажав, щоб він і Лоренца зупинились у нього на вечерю. Лоренца нервувалася і штовхала його ліктем під ребра, ну от, тепер ми опинимось на сторінках газет, диявольські коханці, нема щоб тримати язика за зубами!
Сонце ще стояло високо, а дзвони дзвонили на вечірню (ми в Далекій Туле, коментував Бельбо крізь зуби, сонце стоїть тут півроку, від півночі до півночі, а в мене закінчились сигарети), собака не переставав страждати, і ніхто більше не звертав на нього уваги, Лоренца скаржилася на напад астми, в Бельбо майже не лишалося сумнівів, що Всесвіт був помилкою Деміурга. Врешті він здогадався проголосити, що вони машиною поїдуть по допомогу до найближчого містечка. Звіролюбна пані погодилась, хай їдуть і мерщій повертаються, вона довіряла добродієві з видавництва, що публікує поезію, вона сама в захваті від Маріно Моретті.
Від'їхавши, Бельбо цинічно проминув найближче містечко, Лоренца проклинала всіх тварин, якими Господь зневажив землю від першого до п'ятого дня включно, Бельбо погодився з нею, але пішов далі й піддав критиці діло шостого дня також, а може, й відпочинок сьомого, вважаючи цю неділю найзлощаснішою у своєму житті.
* * *
Вони почали переїзд через Апенніни, і хоча на картах перевал виглядав легким, витратили на нього чимало годин, проскочили повз Боббіо і надвечір прибули до П'яченци.
