Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик
Можливо, у цих чутках про гостей і було чимало правди, бо з–поміж запорозької старшини зустрічалося багато покозачених шляхтичів, котрі й латини свого часу лизнули, — тож цих розпізнати було вкрай важко. Та й, зрештою, у далеких степах латина ніколи не була в пошані: скажімо, князі Курцевичі знали її гірше, аніж Богун та інші отамани.
Такі чутки, яким не було кінця–краю і на виборчому полі, і в місті, разом із звістками про успіхи Хмельницького й козацько–татарські роз'їзди, що нібито діставали аж до Вісли, сповнювали людські серця невпевненістю і тривогою, а часто ставали й причиною сутичок. Досить було у колі шляхти запідозрити когось, що він перевдягнений запорожець, як його враз, не встигне він сказати й слова на своє виправдання, шаблями порубають на шматки.
У такий спосіб могли загинути ні в чому не винні люди, та й узагалі до виборів ставилися зневажливо, особливо ж за тогочасними звичаями не цінувалася розсудливість. Карний суд шляхти, призначений propter securitatem loci , не міг дати ради постійним бешкетам, у яких із доброго дива пускали в хід шаблі. Але якщо людей статечних, котрі зичили добра і спокою й переймалися небезпекою, яка загрожувала вітчизні, засмучували ці чвари, різанина й пиятики, то шалапути, картярі й буяни відчували себе у своїй стихії, вважали, що настав їхній час, їхнє жниво й ще сміливіше чинили усілякі непристойності.
Не треба й казати, що верховодив ними пан Заглоба, на це давали йому право і його гучна рицарська слава, і невситиме прагнення напитися, і гострий язик — тут йому не було рівних, і велика самовпевненість, якої ніщо не могло похитнути. Часом, правда, у нього були напади меланхолії — тоді він зачинявся у кімнаті або в наметі й не виходив, а якщо й виходив, то був злий, як пес і шукав із кимось сварки, а то й справжньої бійки. Якось у такому настрої він добряче поколошкав рав'янина пана Дунчевського тільки за те, що той, проходячи, зачепився за його шаблю. У такі хвилини Заглоба міг терпіти тільки пана Володийовського, якому скаржився, що журба за паном Скшетуським і небогою замучила його. "Покинули ми з тобою її, пане Міхале, — казав він, — віддали, як юди, у безбожні руки — і ви мене цими вашими nemine exeptio не заспокоюйте. Що з нею тепер діється, пане Міхале, скажи?".
Марно тлумачив йому пан Міхал, що, якби не Пилявці, вони б зараз небогу шукали, та поки уся рать Хмельницького стоїть між ними, про це годі й думати. Шляхтич не давав себе переконати і впадав у ще більший відчай, проклинаючи аж гай гуде "перину, дитину й латину".
Але такі напади журби швидко минали. Зате потім пан Заглоба, ніби прагнучи надолужити згаяне, гуляв і пив іще дужче, збавляючи час у шинках у товаристві найзатятіших пияків або столичних шльондр, у чому йому був вірним компаньйоном пан Міхал.
Пан Міхал, чудовий жовнір і офіцер, ані на шеляг, одначе, не мав тієї серйозності, яку в Скшетуському, наприклад, виробили страждання і біди. Свій обов'язок перед Річчю Посполитою Володийовський розумів так: бив, кого йому наказували, а про решту не дбав і в політику не встрявав; поразку в бою завше ладен був оплакувати, але йому й на думку не спадало, що буянство і чвари такі ж шкідливі для спільної справи, як і невдачі на бойовищі. Одне слово, це був парубійко–вітрогон, котрий, опинившись у столичному вирі, по вуха у ньому втонув і, як реп'ях, пристав до Заглоби, бо той був для нього наставником у сваволі. Тож він роз'їжджав із ним по шляхетських господах, де Заглоба за чаркою оповідав усякі небилиці, вербуючи заодно прихильників для королевича Карла, пив із ним, як і він, а при потребі оступався за нього, обидва, як мухи в окропі, крутилися по виборчому полю і по місту — куточка не було, у який би вони не пролізли. Побували і в Непоренті, і в Яблонній, на всіх бенкетах і обідах, у магнатів і в шинках; усюди були й у всьому брали участь.
У пана Міхала молода рука свербіла, він хотів показати, а заодно й довести, що українська шляхта найкраща, а князівським жовнірам немає рівних. Тому вони із паном Заглобою зумисне їздили шукати пригод до ленчицьких, вправних мечників, а найбільше їх цікавили поплічники князя Домініка Заславського, яких вони обидва особливо ненавиділи. Зачіпали тільки найзавзятіших рубак, овіяних міцною і непохитною славою, заздалегідь придумуючи зачіпки. "Ти, добродію, даси приключку, — казав пан Міхал, — а далі вже я втручуся". Заглоба, як вправний у фехтуванні й такий, що не боявся стати на герць із братом шляхтичем, не завше згоджувався, щоб йому допомагали, особливо у сутичках із заславцями, але якщо під руку підвертався ленчицький мастак, обмежувався образами. Коли ж шляхтич хапався за шаблю і викликав кривдника на герць, пан Заглоба казав: "Милостивий пане! Сумління моє забороняє мені вашу милость самому на вірну смерть прирікати; спробуй–но ліпше зітнутися із моїм синочком і учнем, бо я не певен, чи ти й його здолаєш". Після таких слів уперед виходив пан Володийовський зі своїми підкрученими вусиками, кирпатим носом і виглядом роззяви і, радий чи не радий був той, що кинув виклик, починав гарцювати, а позаяк і справді був мастак над мастаками, після кількох випадів зазвичай укладав супротивника.
Отакі вони собі із Заглобою придумували забави, які примножували їхню славу серед неспокійних відчайдухів і серед шляхти, особливо ж росла слава пана Заглоби, про якого казали: "Якщо учень такий, то яким же майстром має бути навчитель!" Одного тільки пана Харлампа Володийовському довгенько ніде знайти не вдавалося; він думав навіть, може, того назад у Литву чогось послали.
Так спливло майже шість тижнів, упродовж яких і громадські справи значно просунулися. Напружена боротьба між братами–кандидатами, усілякі заходи їхніх прихильників, хвилювання і надмірні пристрасті винюхувачів — усе минуло, майже не залишивши й сліду в пам'яті. Усі вже знали, що буде обрано Яна Казимира, бо королевич Карл поступився братові й доброхіть зняв свою кандидатуру. І дивна річ, багато що тут вирішив голос Хмельницького: усі сподівалися, що гетьман визнає владу короля, особливо такого, якого обрано згідно з його волею. І сподівання ці значною мірою справдилися.
Зате для Вишневецького, котрий ані на мить, як колись Катон, не переставав твердити, що запорозький Карфаген має бути знищено, такий поворот подій був новим ударом. Тепер реальністю стали перемови. Князь, щоправда, розумів: вони або відразу зайдуть у безвихідь, або невдовзі будуть зірвані волею обставин, і князь у майбутньому передбачав війну, але його огортала тривога при думці за її результат. Після перемов узаконений у правах Хмельницький стане ще сильнішим, а Річ Посполита — слабшою. І хто поведе її війська супроти такого уславленого полководця, як Хмельницький? Як тут не чекати нових поразок, нових розгромів, що вичерпають останні сили?
Князь не тішив себе надією і знав, що йому, найревнішому прихильникові Карла, не віддадуть булави. Щоправда, Казимир обіцяв братові милувати його прихильників, як і своїх, бо він був добра душа, але ж Казимир підтримував політику канцлера, отже, булава дістанеться не князеві, і горе Речі Посполитій, якщо новий полководець не буде мудріший за Хмельницького! Від цієї думки біль із подвоєною силою гнітив душу Ієремії — його мучив і страх за прийдешнє вітчизни, і те нестерпне почуття, яке відчуває людина, коли бачить, що заслуги її не буде оцінено справедливо, що інші, обійшовши її, підведуть голову. А він не був би Ієремією Вишневецьким, якби не був гордим. Він відчував у собі сили узяти булаву, бо він її таки заслужив, — тому й потерпав незмірно.
Серед офіцерів навіть подейкували, що князь не чекатиме кінця виборів і покине Варшаву — але це не було правдою. Князь не лише не поїхав, а навіть відвідав королевича Казимира у Непоренті, котрий прийняв його надзвичайно люб'язно, після чого повернувся до міста, де пробув досить довго, оскільки цього потребували справи військові. Треба було знайти кошти для збільшення війська, на чому князь старанно наполягав. Опріч того, на Карлові гроші формувалися нові рейменти драгунів і піхоти. Одні уже було відправлено в Україну, іншим ще належало дати лад. Для цього князь розсилав у всі кінці досвідчених у справах військової організації офіцерів, аби ці полки як слід підготувати. Вже було послано Кушеля і Вершула, нарешті настала черга й Володийовського.
Одного дня його викликав до себе князь і дав такий наказ:
— Поїдеш, добродію, через Бабиці й Липків до Заборова, де чекають коні, призначені для рейменту; оглянеш їх, вибракуєш і розплатишся із паном Тшасковським, а відтак приведеш сюди жовнірам. Гроші під мою розписку одержиш у скарбника тут, у Варшаві.
Пан Володийовський жваво узявся до роботи, одержав гроші й того ж дня вони із Заглобою вирушили до Заборова удесятьох і з візком, що віз гроші. Їхали спроквола, бо вся околиця із цього боку Варшави кишіла шляхтою, челяддю, возами й кіньми; у селах аж до Бабиць було стільки люду, що не було хати, в якій би не ночували гості. Серед такого напливу людей різної вдачі не важко було вскочити у якусь халепу. Так воно й сталося із двома нашими приятелями попри усі їхні старання і скромність поведінки.
Доїхавши до Бабиць, вони побачили перед корчмою кільканадцять шляхтичів, котрі саме сідали на коней, аби їхати своєю дорогою. Два загони, привітавшись один з одним, уже розминалися, як раптом один із вершників глянув на пана Володийовського і, не промовивши й слова, пустився до нього клусом.
— Ну що, братику, попався! — вигукнув він. — Хоч як ти ховався, а я тебе знайшов!.. Тепер ти від мене не втечеш! Гей, милостиві панове! — крикнув він своїм супутникам, — почекайте–но трішки! Мені треба цьому офіцерикові щось сказати, і я хотів би, аби ви були свідками цієї розмови.
Пан Володийовський задоволено усміхнувся, бо впізнав пана Харлампа.
— Бог свідок, що я не ховався, — сказав він, — і сам вашу милость шукав, аби спитати, чи й досі ще ти на мене гнів тримаєш, та, на жаль, зустрітися не могли.
— Пане Міхале, — прошепотів Заглоба, — не забувай: ти у службі їдеш!
— Пам'ятаю, — буркнув Володийовський.
— Ставай! — верескнув Харламп. — Милостиві панове! Я пообіцяв оцьому парубійкові, оцьому молокососові пообтинати вуха — і пообтинаю, не будь я Харламп! Пообтинаю обидва, слово честі! Тож будьте свідками, милостиві панове, а ти, парубійку, ставай!
— Не можу, Богом присягаюсь, не можу! — відповів Володийовський.
