Фіктивний шлюб Генерального - Ірина Романовська

— Ні, я можу будь-якої миті знадобитися нареченій, — брешу я, і він чудово про це знає.

Це формальна відмовка. За ті три з половиною години, що вже пройшли у банкетному залі, Юля жодного разу не звернулась до мене за допомогою. Для цього у неї є цілий штат людей, на чолі з тим самим Віталіком — розпіареним організатором весіль, яким заплатили чималі гроші.

Краєм ока бачу, як знову стискаються щелепи Тітова, але він, як і раніше, швидко справляється з власним невдоволенням та мовчки приймає мою відмову.

Щоб чимось зайняти руки, я беру склянку з апельсиновим соком і роблю повільні, маленькі ковтки. Намагаюся вдавати, що мене зовсім не хвилює прискіпливий погляд чоловіка, яким він пропалює моє ліве плече.

Сьогодні ми з Олегом гості на весіллі моєї близької подруги Юлі та її вже чоловіка Олексія (пластичний хірург, з яким вона познайомилася одного разу в літаку). Одружена пара святкує цього вечора на повну, не шкодуючи ані власних ніг, ані гостей.

Досить захопливе видовище, скажу я вам, спостерігати за тим, як дівчата з перекроєними носами, наколотими губами та силіконовими грудьми, не шкодуючи нарощених нігтів, борються у весільних конкурсах за право стати володаркою одного з цінних призів — шапочки для душу, готельних капців, безкоштовного напою з місцевого бару.

Все це дійство ще  й чергується невичерпними тостами та криками «Гірко!» для молодят.

Через загрозу викидня мені протипоказані різного роду активності, тому сьогодні я виключно в ролі сидячого спостерігача. Дуже завдячую Юлі, що вона з розумінням поставилася до того, що майже в останній момент я відмовилася від ролі головної подружки на її весілля. Подруга лише трохи пожурила та виторгувала з мене обіцянку, що лише  вона буде хрещеною матір'ю для нашого з Олегом майбутнього малюка.

Але я й не проти такого перебігу. Ближче Юлі в мене все одно подруг немає, тільки їй насправді я можу довірити своїх дітей.

— Яно, може, годі вже? — Коли останній гість залишає периметр нашого столика, Олег робить нову спробу поговорити зі мною.

— Що годі? — Огризаюсь я та випускаю в бік чоловіка чергову порцію шипів. Невже ти не бачиш, що треба дати мені спокій? Не розрахувавши сили, з добрячим гуркотом я повертаю склянку соку на стіл. Мене не турбує, що частина напою пролилася на білу скатертину. — Годі пам'ятати про те, що ти хотів забрати у мене сина?

— Ні. Тобто так, — Олег втомлено тре пальцями перенісся. — Яно, я не хочу, щоб ти забувала моїх слів. Але так само прошу, щоб ти пам'ятала про мої вчинки. Ми з Тимуром зрештою нікуди не поїхали. Ти це розумієш?

— І що?

«Але ж хотів» — крутиться у моїй голові.

— Що я тоді зробив, пам'ятаєш?

Олег підсуває свій стілець ближче та чекає на мою відповідь.

— Поставив перед фактом: ось паспорт із новим прізвищем, відтепер я твоя дружина і ми з сином зобов'язані переїхати до тебе.

— Ну? — Мої слова, схоже, дуже тішать Олега, бо на його обличчі з'являється широка посмішка. — І в чому тоді проблема, Ян? Хіба я вчинив погано?

— У всьому! — Боже, я вже втомилася, мов папуга, повторювати йому те саме. Плескаю долонями по столу від роздратування. — Ти мені нічого не сказав.

— Що я мав сказати, на твою думку? Знаєш, Ян, я вже не злюся, нумо зустрічатися? Про те, що ти приховувала від мене сина цілих вісім років, я вже й не згадую. Було й було, — Олег махає рукою, наче це дрібниця. — А, ще треба додати, що я повний кретин і дурень, мені страшенно пощастило, що зустрів тебе знову ... Все правильно? Нічого не забув?

— Ні, але…

— Що «але»? У нас буде дитина, Яно. Знову. У нас буде ще одна дитина. Незапланована, але, я певен, не менш від того люба. Тобою та мною. Замість того, щоб радіти та проживати ці щасливі моменти разом, ти шлеш мене під три чорти та продовжуєш дутися. У цей час я почуваюсь повним ідіотом, бо не знаю як підступитися до тебе, як пробитися крізь твою яєчну шкаралупу. Хочеш і далі ображатись? На здоров'я! Але знай одне… Я все одно не відпущу тебе. Ми не розлучимось. Я буду разом з тобою ходити до гінеколога, здаватиму аналізи та з нетерпінням чекатиму чергового УЗД. Це і моя дитина, Яно. Ти не позбавиш мене цього всього вдруге. Я не дозволю.

Олег роздратовано кидає вилку із нанизаними шматочками картоплі назад на стіл. Дзвінкий дотик металу та порцелянової тарілки ніби приводить мене до тями. Тільки зараз мій мозок усвідомлює, що за весь час, що ми присутні на банкеті, Олег не проковтнув жодного шматочка. Не зміг, бо постійно намагався поговорити зі мною.

— Піду руки помию, мені треба трохи охолонути, — вже спокійним голосом каже Тітов і встає з-за столу.

Олег майже ніколи настільки сильно не виявляє емоції, що накопичилися всередині нього. Рідко, але, як-то кажуть, влучно.

Зрештою, в дечому мій чоловік таки має рацію: котрий день поспіль я прокручую в голові, що могло б бути, але чого за фактом так не сталося. І не станеться ніколи. Бо Олег не такий чоловік.

Він просто розповів про що розмірковував. Так само як і я, коли сказала, що хочу з ним розлучитися. А я, на відміну від Олега, взагалі не витрачала час на роздуми. Ляпнула і все, прямо посеред футбольного матчу, в якому грав син.