Мій супер сусід - Аріна Вільде

Кілька тижнів тягнуться, немов рік. Я весь час намагаюся зайняти себе чимось, щоб не думати про Влада: ходжу з Лінкою на вечірки, записалася на курси крою та шиття, просто гуляю вулицями і довго сиджу в кафешках, читаючи книги. Здається, саме так я жила до появи нового сусіда за стіною, хоча, ні, я була сталкером Вови, а весь вільний час, що залишився, безвилазно сиділа в квартирі, насолоджуючись черговим любовним романчиком.

А зараз раптом стіни стали тісними, а життя нудним. З одного боку я хочу, щоб цього ідіота посадили років на двадцять, а з іншого - мрію, щоб він таки був невинний, щоб усе це виявилося прикрою помилкою.

Навіть плюшевого ведмедя намагалася викинути. Спочатку вимістила на ньому всю свою образу, відірвала ніс, вухо, розгромила півквартири і вирушила з ним у руках до сміттєвих баків. Зробила кілька кроків назад до будинку, обернулася, глянула на лапу ведмедя, що сиротливо стирчала, і рвонула назад, щоб дістати з контейнера те єдине, що пов'язує мене з Владом і нагадує про кращий день у моєму житті.

Я повертаюся додому засвітло - після недавніх подій увечері навіть носа на вулицю не висовую - і помічаю на подвір'ї Микиту, який навантажений пакетами так, наче він їздовий осел. Поруч бігає щаслива тітка Катя і незадоволена Христина. Зате віслюк, здається, своєю усмішкою може освітлити весь квартал.

Ну, хоч у когось все добре в цьому житті.

Машу Микиті рукою і натикаюся на злий погляд тітки Каті, так і хочеться заспокоїти її і сказати, що майбутнього зятя відбивати не збираюся.

Швидко піднімаюся сходами на свій поверх, забігаю в квартиру і падаю на ліжко. Мінус ще один день. Завтра почну шукати роботу, а ще погоджуся на побачення з барменом із кафе. Нове життя – нові знайомства.

Стук у двері змушує мене здригнутися і відірватися від роздумів про те, чи зможу я дозволити торкнутися іншого чоловіка. При одній тільки думці про те, що чужі губи цілуватимуть мене, по тілу пробігає неприємне тремтіння.

- Хто там? - кричу, підходячи до дверей.

- Це я, Микита, - здавленим голосом відповідають по той бік.

Про всяк випадок дивлюся в вічко, сміючись про себе над обличчям хлопця, яке вийшло дуже величезним і смішним через те, що він стоїть надто близько, і відчиняю двері.

- Дивись, а то якщо твоя майбутня теща застукає... - замовкаю, застигши на місці, бо поряд з Микитою стоїть Влад, який незрозуміло звідки взявся.

– Ну, я піду. – Здається, ніхто навіть не помітив, як зник Чижиков.

Я швидко пробігаюсь поглядом по чоловікові, помічаючи і шрам над бровою, якого до цього не було, і горбинку на носі - швидше за все, після перелому, - і його розгублений погляд.

Побачивши його моє серце, здається, готове вистрибнути з грудей. Кілька разів я відкриваю і заплющую очі, щоб переконатися, що це не міраж, але Влад так само нерухомо стоїть на сходовому майданчику між нашими квартирами і нікуди не збирається зникати.

Не кажучи ні слова і не відриваючи погляду від моїх очей, він протискається повз мене в коридор. Наші тіла торкається, і я відчуваю, як все довкола нас електризується. Потужний вибух, який обов'язково має статися - лише питання часу.

Влад ставить на підлогу валізку, опускається на коліна і довго перебирає інструменти.

- Що ти робиш? - питаю, не впізнаючи свого голосу.

- Я згадав, що обіцяв тобі полагодити домофон, але так і не зробив цього, - каже таким буденним тоном, ніби пішов додому тиждень тому за інструментами і не повернувся, а не сидів увесь цей час за ґратами.

Господи, а що, коли він втік? Матінко моя! Спостерігаю, як він дістає з валізки викрутку і плоскогубці, ковтаю підступивший до горла ком і розумію, що треба бігти. Він точно приїхав, щоби закінчити те, що почали ті двоє.

Тихий голосок нашіптує, що я ідіотка, коли так думаю про нього. Може, він і справді втік, але вбивати мене точно не стане, не після того, що між нами було.

Напружена спина та складки на лобі видають його. Він нервує не менше за мого, колупається в домофоні, але я дуже сумніваюся, що він розуміє, що робити.

Я дивлюся на це і не знаю, як реагувати. Радіти, що він повернувся? Кликати на допомогу? Дзвонити до поліції? Дімі?

Все те, що збиралося в мені за всі ці дні: ненависть, образа, злість, розбиті мрії - стає для мене механізмом спуску, і мене накриває з головою.

- Що ти тут робиш? - Складаю руки на грудях, усім своїм виглядом показуючи, що не маю наміру заплющувати очі на його нахабство.

- Казав же - домофон ремонтую, - не відриваючись від роботи, відповідає він.

- Я серйозно, Владе! Забирай своє барахло і вимітайся з моєї квартири! І ведмедя свого не забудь! - Згадую про Лохматика, біжу в кімнату, обхоплюю його двома руками, швидко повертаюся, боляче стукнувшись мізинцем об куток дверей, і зі злістю кидаю ведмедя Владу на голову.

Як шкода, що всередині вата, а не цегла!

- Що сталося з ним? - хмуриться цей ідіот, роздивляючись свій подарунок.

– Зв'язався з поганими людьми і поплатився за це. Давай вимітайся! - Штурхаю ногою валізку, показуючи тим самим, що йому час валити.