Кращий друг мого чоловіка - Тая Смоленська
День минає в турботах і очікуванні. У мене то піднесений настрій, хочеться усміхатися та кричати від щастя, то накочує смуток і паніка.
Самойлов вранці поводився як завжди або якось інакше?
Мені так складно зчитувати його емоції, а ще складніше — зрозуміти, що в нього в голові.
Але чомусь більш ніж впевнена: від сьогоднішнього вечора багато залежить. А ще він не поспішає відвозити мене назад до батьків, щоб позбутися настирливої дівиці. Навпаки, мені чомусь здалося, що робота — це лише відмовки.
Максим попереджає мене за пів години, що їде додому. Просить захопити ключі від його машини, щоб він не підіймався.
Одягу, крім того, у чому приїхала, у мене немає, тому одягаю джинси та светр, збираю Іллюшку і з коляскою входжу в ліфт.
Максим чекає поряд із машиною.
— Привіт, — вітаюсь першою, заглядаю йому в очі. Простягаю ключі від машини.
— Як день у вас минув? Усе добре? Не температурив?
Такі звичайні та повсякденні питання в житті сімейної пари викликають у мені трепет.
— Трохи вередував, але надвечір краще стало. Складеш коляску й поставиш її в багажник? — прошу Макса, сама беру на руки сина.
Самойлов клацає брелоком і машина блимає фарами. Поки він порається з коляскою, я влаштовуюся з Іллюшкою на задньому сидінні. Пристібаю його в автокріслі, даю миле брязкальце-зайчика. Він активно трясе ним, усміхається. Такий милий та неймовірний. Щоразу як дивлюся на нього, не можу повірити, що я мама цього малюка.
— Поїхали? — Максим пристібає ремінь безпеки, повертається до мене.
— Так, звісно. Ми вже готові, — усміхаюся.
Максим привозить нас у торговельний центр, розташований неподалік будинку, і ми проводимо там майже дві години.
Не пам’ятаю, коли востаннє ось так безтурботно ходила магазинами. Я намагалася брати тільки найнеобхідніше й щоб недорого було, але Макс іноді брав ініціативу до своїх рук і просив поміряти те, що вибрав він.
Так у мене в пакеті виявилося набагато більше речей, ніж я збиралася купити. І, звісно ж, за все платив Самойлов, не дозволяючи мені навіть дістати свій гаманець із сумочки.
— Я забіжу швидко до магазину білизни, побудеш з Іллюшкою, будь ласка? — прошу, завмерши перед вітриною магазину. Чомусь із Максом заходити туди ніяково.
— Добре, ми будемо десь тут поряд. Не поспішай.
Я передаю Максу коляску, сама поспішаю зайти в магазин.
Хочеться порадувати себе чимось новеньким. Тим паче, можливо, мене в новому комплекті зможе побачити Максим. А я на це дуже розраховую.
Зупиняю вибір на чорному мереживному комплекті, а ще купую за знижкою коротеньку нічнушку, згадавши про свою закриту до п’ят, яка ще й на додачу запрана. Уперше за довгий час хочеться бути вродливою й бажаною для чоловіка. Намагатися здивувати його.
Виходжу з покупками з крамнички й шукаю поглядом своїх хлопчиків. Самойлов із коляскою стоїть біля дитячого магазину іграшок та розглядає вітрини. Поспішаю туди.
— Коли підросте, куплю таку залізну дорогу, — кивком вказує на вітрину він, помітивши мене.
— Тільки місця в кімнаті потрібно буде більше для таких іграшок, — вимовляю, зовсім не натякаючи на те, що нам потрібно розширюватися, але виходить так, ніби нагадую Максиму про його обіцянку купити більшу квартиру.
— Мені рієлтор сьогодні дзвонив, у вихідні прийдуть люди подивитися квартиру. Сподіваюся, вдасться продати швидко, — каже, вмить ставши серйозним.
Я киваю.
— Може, зайдемо до супермаркету на першому поверсі й купимо щось?
— Звісно. Хочеш чогось солодкого? Раніше ти любила різні тортики та тістечка.
— Ти ще пам’ятаєш про це, — усміхаюся. Ми йдемо до супермаркету, не поспішаючи. Максим перед собою штовхає коляску, я поряд. Якоїсь миті сміливішаю й беру його під руку. Макс не заперечує й ніяк не показує своє невдоволення.
— Це нескладно пам’ятати, зважаючи на те, що ти завжди щось пекла й мені із собою давала.
— Треба буде і справді щось приготувати. Я коли вагітна була, майже нічого не готувала, важко було. Спочатку токсикоз жахливий, потім почувалася не дуже. На збереження потрапила.
— Вибач, — раптово вимовляє Макс.
— За що? — дивлюся на нього з подивом.
— За те, що поряд не був.
