Вибухова парочка - Аріна Вільде

- Повністю знищений перший виробничий цех і частково другий, інша частина будівлі не постраждала, але доведеться на кілька місяців припинити роботу компанії і половину наших активів задіяти у відновленні, - втомлено  доповідаю по телефону. - Як там Кирило?

- Прийшов в себе, зараз перебуває в палаті, але я ще не заходив до нього, - трохи нервово відповідає Федір Олександрович і  мені страшно уявити реакцію Царьова, коли він дізнається всю правду.                                                                        

- Погодьтеся, ідея була не з кращих, я намагалася вас відрадити, а тепер навіть не знаю що вам порадити.                                                

- Може, приїдеш сюди? - з надією питає він. - Кір повинен пом'якшиться в твоїй присутності.     

- О, боюся моя присутність тільки зробить все гірше, це ж я водила його до вашої могилки і навіть всплакнула на кладовищі.                                

- Але все-одно, підтримка би мені не завадила. Як думаєш, це все пішло йому на користь? Якщо я й справді скоро помру, він зможе стати самостійним? - його голос звучить тихо і глухо і я просто не можу розчарувати його своєю відповіддю.                      

- Ну, що ви таке говорите? Вам ще жити і жити. Лікарі ж  сказали, якщо слідувати всім рекомендаціям і більше відпочивати, то вашому здоров'ю нічого не загрожує. А Кір... мені здається він і до цього був відповідальним, просто йому не цікавий ваш бізнес. Я чула про ресторани, - починаю здалеку, бо й самій цікаво, чим займається Царьов.                        

- Ресторан, - зневажливо простягає чоловік, - він мені з дитинства виїв всі мізки зі своїми планами стати відомим реторатором або шеф-кухарем. Куди це годиться, а?                

- Федір Олександрович, - поблажливо вимовляю я, - адже це його життя і вибір. Зрештою, Кирило буде акціонером "СтальПром" незалежно від того, чим займеться у своєму житті, майже у всіх компаніях акціонери не займають керівні посади, лише отримують девіденди і переглядають звіти.                                                                 

- Не бувати цьому! Чекаю тебе в лікарні, не хочу заходити до нього один, ми обов'язково посваримося і у мене підніметься тиск, а ти ж знаєш як не добре цк для мого здоров'я. Напевно, варто прийняти заспокійливе, піду до медсестри попрошу. Ти вже їдеш, Люба?         

- Так-так, звичайно, - ось же старий маніпулятор! І не відмовиш же!             

Я іду по незнайомими коридорами, запах лікарні проникає у легені, але, на щастя, від нього мені не стає погано. Хіба що на задвірках свідомості спливають неприємні спогади про те, як у десятому класі я валялася місяць з пневмонією в жахливій районної лікарні, де навіть душа не було нормального.                

Федора Олександровича я помічаю одразу. Самотній літній чоловік на лавці біля однієї з палат. Здається, він заснув, тому мені довелося доторкнутися до його плеча, щоб розбудити.   

- Може, відкладемо це на завтра? - пропоную я, дивлячись на час. - Вже десята година, Кирило швидше за все давно спить.                              

- Ні, він тільки що посварився з медсестрою, яка не хотіла позичати йому свій телефон.

- Гаразд, тоді я зайду перша. Перевірю обстановку, а потім покличу вас. І краще підготуйте гарне пояснення своєму дитячому вчинку, тому що знаючи характер Кіра, завтра ж першим рейсом він укатить кудись в Африку, - кажу суворим голосом і тремтячою рукою тягнуся до ручки на двері.

Варто мені переступити поріг палати, як в мою сторону летить схвильований погляд чоловіка.

- Люба, слава богу ти в порядку, - він підскакує з ліжка і заключає мене в обійми. Я хочу розслабитися, але не можу. Розумію, що після сьогодняшньої розмови швидше за все збудеться моя мрія і я більше ніколи не побачу його, тільки чому від цього не легше? - Ці довбані лікарі не давали мені телефон і не могли сказати чи все з тобою впорядку. Я вже готував план втечі. Чорт, ніколи  не був радий тебе бачити настільки сильно як зараз!