Кращий друг мого чоловіка - Тая Смоленська

— У мене за тиждень відрядження, швидше за все, буду не на зв’язку. Попереджаю про всяк випадок, — раптом вимовляє Макс. Я саме закінчую прибирання, у будинку чуються голоси мами та тата, які розважають онука.

— Ясно, — видавлюю із себе усмішку, дивлюся на Самойлова. — То що тобі із собою з їжі дати? — питаю й одразу ж здригаюся, тому що за вікном лунає неймовірно гучний гуркіт грому. Аж шибки тремтіти починають.

Перші краплі дощу досягають землі.

— Схоже, вже нічого збирати не треба. Зараз злива рине, — кажу, спостерігаючи за тим, як раптом зірвався сильний вітер, хитаючи дерева, незважаючи на те, що ще кілька хвилин тому на вулиці було сонячно й жодного натяку на хмари.

Блискавки, грім, стіна дощу — за такої погоди сідати за кермо небезпечно.

— Схоже, тобі й справді доведеться затриматися в нас, — не скажу, що я дуже засмутилася. Мені дійсно хотілося б відтягнути наше розставання. Особливо з огляду на той факт, що Макс залишиться в одному місті з Вікою. А я буду тут.

— Доведеться нам перенести огляд поля, — до кухні заглядає батько.

— Нічого, якось іншим разом. Добре, що дорога на виїзд не ґрунтова, інакше застряг би у вас надовго, — Максим підіймається зі стільця, дістає з кишені телефон. — Чорт, сів, виявляється. Піду зарядку з машини візьму, твоя не підійде до мого телефона.

Киваю.

— Тату, дай Максу парасольку. Або краще дощовик свій, щоб не промок.

Чоловіки йдуть, а я нарешті можу видихнути. У серці тепло стає від того факту, що Максим довше в нас затримається.