Сет кохання та поразки - Ксандер Демір

Я знову вимушено посміхнувся, глибоко вдихнув і видихнув, намагаючись зрозуміти, що маю сказати, щоб не допустити вибуху емоцій.

— Камілло, — мій батько звернувся до мене, відволікаючи мою увагу. Його голос звучав злагоджено й владно, змушуючи всіх затихнути й подивитися на мене. — Ти можеш освідчитись зараз? Для нас усіх. Ми хочемо почути це, синку.

Усі навколо чекали, затамувавши подих, ніби я от-от стану на коліно й сповіщатиму про свою палку любов. Та я тільки збирався вставати, вигадуючи хоч якесь переконливе пояснення, як раптом дзвінок у двері перервав цю напружену сцену.

— Ми когось ще чекаємо? — здивовано спитав Ліно, оглядаючи всіх за столом.

— Та ніби ні, — відповів мій батько, запитально глянувши на маму.

— Ні, я нікого не кликала. Ти ж сам сказав більше нікого не запрошувати! — швидко відповіла мама, схвильовано поглядаючи в бік будинку.

Я раптом усміхнувся, відчувши полегшення. Наче це доля сама прийшла на допомогу.

— Це до мене, — заявив я, відчуваючи задоволення, що вдалося втекти від цієї сцени, хай навіть ненадовго.

Я швидко попрямував до дверей, на ходу молячись, щоб цей неочікуваний гість дійсно прийшов до мене. Я обережно доторкнувся до дверної ручки, ледь не пошепки вимовивши останнє благальне слово.

Двері відчинилися, і я побачив її — дівчину в елегантній білій сукні, що спадала ледве не до підлоги, підкреслюючи її граційний силует. На шиї висіла золота підвіска з маленьким метеликом, що ніжно виблискував при світлі. Вона посміхалася, схиливши голову трохи набік.

— Привіт, — промовила вона з легкістю, яку я не очікував почути. — Я не запізнилася?

Я теж усміхнувся, відчувши, як напруга спадає. Ніколи не думав, що побачу її тут.

— Я думав, ти не прийдеш, — зізнався я, стримуючи усмішку, яка так і рвалася на обличчя.

— Але я тут, — відповіла вона впевнено, заходячи в будинок. Вона виглядала неймовірно — кожна деталь у її зовнішньому вигляді доповнювалася стриманою впевненістю, якої вчора взагалі не існувало.

Я видихнув, відчуваючи, як тривога залишає мене.

— Я дуже радий, що ти прийшла, — промовив я, прочищаючи горло і киваючи їй. — Ходімо. Час поставити крапку у всьому цьому спектаклі.

Ми вирушили в бік саду. Вона йшла трохи позаду, схоже розглядаючи картини на стінах, сімейні фотографії. Я зупинився, давши їй наздогнати мене, а потім простягнув їй свою праву руку.

— Можна? — тихо запитав я. — Так виглядатиме більш...

Не встиг я договорити, як вона без вагань поклала свою долоню в мою. Її впевненість розсіяла рештки моїх сумнівів.

— Доречно, так, — усміхнулася вона, обережно стиснувши мою руку. — Ходімо, поки я не передумала.

Я ледь помітно кивнув, відчувши, як нова хвиля впевненості прокочується всередині. Ми підійшли до саду, і я одразу побачив здивування в очах батька, потім матері, Ліно і, нарешті, Агати. Усі вони дивилися на нас із приголомшенням, наче я щойно зрадив свою «майбутню дружину» з цією незнайомкою.

— Камілло, — обурено промовив батько, звівши брови, коли помітив, як я тримаю незнайому йому дівчину за руку. — Можеш пояснити, що тут відбувається?

— Так, залюбки, — я усміхнувся, кинувши погляд на брюнетку, а потім на всіх інших. — Радий нарешті представити та познайомити вас з цією дівчиною. Вікторія — моя майбутня, справжня дружина.

І… повисла глибока, натягнута тиша. Усі продовжували дивитися на мене та Вікторію, мов на привидів, неспроможні повірити у почуте.