Брехня - Надія Борзакова
- Віка ..., - хрипкий голос. Слабкий, неживий. - Я все зіпсував, так?
- Ні, - клубок у горлі майже не давав говорити. - ні...
- Знову... Але тоді виходу не було. Не можна було інакше. Тоді - обставини, а тепер – тільки я, - пробурмотів, ніби не почувши мене.
- Ти не зіпсував нічого. Чуєш? Нічого не зіпсував. Все добре. У нас з тобою все добре.
- Ніхера не добре, Віко, - сказав заплітаючимся язиком. - І не буде. Тому, що я не той, ким ти мене вважаєш. І не зможу їм стати. І ти скоро це зрозумієш. Якщо вже не зрозуміла.
- Тьома, я кохаю тебе. І завжди кохала тільки тебе. Тебе одного. Навіть коли думала, що зрадив. Навіть коли ненавиділа... Це не зміниться. Ніколи, Тьома!
У відповідь пролунав сміх. Жахливий, надтріснутий, схожий на ридання. Розриваючий серце на шматки.
- Небо біле, прикинь? А внизу - темрява. Ніякого неба під ногами... Навіть якщо б захід, як тоді, пам'ятаєш? Без тебе воно тільки зверху і тисне так, що я дихати не можу.
- Тьома, - стукаючи зубами. Жахливе припущення. Ні, ні тільки не це. - Де ти? Скажи мені, де ти?
- А ти? Ти вдома? У нас? Чекаєш на мене?
- Звісно. Звичайно чекаю. Завжди чекала і завжди буду, Тьома.
- Пообіцяй...
- Я клянуся тобі.
- Ти потрібна мені. Ти так потрібна мені, - металевий скрегіт. Серце обірвалося і гупнуло кудись вниз.
- Тьома?
- Вік... Я на тому мосту до Труханова... На Пішохідному мосту.
- На вершині. О,... О, боже, ні.
- Мені туди не залізти, Віко. Вже не залізти. Я - не той. Не такий, як тоді. Не такий, як ти думаєш... Але навіть якщо б зміг опинитися нагорі. Без тебе там ніякого кайфу. Без тебе ніщо не працює...
- Але я з тобою, - ключі від машини.
Парка. Черевики. Добре, що вони на замку, а не на шнурівці. Одягти і застебнути простіше і швидше. Добре, що я переодягнулася у флісові штани і светр. Вони не утруднюють рухів.
- І я буду з тобою. Тільки дозволь мені.
Притискаючи телефон до вуха, вискочила з квартири, захлопнула двері і збігла сходами. Ледве вийшла з парадного, в обличчя ніби впилися десятки крижаних голок. Накинула капюшон і побігла до машини.
- Я ніхера чи не краще Славіка, Вік. Ми - два чоботи пара. Коля правий.
Хотіла заперечити. Шалено хотіла. Прикусила язика. Навмисно, щоб болем привести себе до тями. Нехай говорить. Нехай краще говорить. Дістала щітку і почала чистити лобове скло усіма фібрами душі ненавидячи снігопад.
- Обидва срані нікчеми. Навіть вбивці - теж обидва. Сірий же через мене...
- Що ти говориш?
Сіла в машину і виїхала з двору на засніжену дорогу. Подумки чортихаючись - сніг взимку для комунальних служб випав як завжди несподівано.
- Батько вирішив тримати мене подалі. Типу, до такого я не готовий поки. Я сказився і звалив з дому. Сам же з Маріком зв'язався, стрілку забив. Хотів сам розібратися! Думав, що зможу! І не здивувало, що він відразу погодився, - вперше. Подробиці тих днів Артем розповідав вперше.
- Артем, Марік зважився на вбивство зовсім не через те, що ти забив з ним стрілку, а тому, що хотів помститися Ігорю, - сльози текли по щоках, а голос рівний і твердий. - Отже замах - на тебе або на Каріну, на Сірого або кого іншого, хто має відношення до Ігоря, і розбірки в подальшому були лише питанням часу. Твій необачний вчинок лише прискорив все.
- Скільки ще ти виправдовуватимеш мене? Що я повинен зробити, аби...
- Я не виправдовую, просто кажу, як є. І ми обидва це знаємо. Смерть Сергія - не твоя провина. На жаль, що б ми не робили, як би не чинили, захистити любимих на всі сто відсотків не можемо. Це жахливо важко прийняти, набагато простіше...
- А я так і роблю! - закричав він і раптом зайшовся кашлем. - Простіше... Замість того, щоб підійти до тебе тоді взяв і звалив. Так було простіше переконувати себе, що ти можеш і не кохати його. Що можеш потім повернутися... Адже, якщо б від тебе почув інше... Далі довбана новина про весілля. Треба було приїхати і хоч силоміць тебе забрати. Змусити вислухати. А потім щоб сама обирала. Ось тільки якби не мене обрала...
Я плакала. Я ледь дорогу бачила, ледве-ледве керувала машиною, хоч дорога тут вже очищена. Кричали клаксони. Зазвичай я здригалася, коли чула сигнали, зараз же ледь помічала різкі гнівні звуки.
- ... і я просто жалів себе, - крізь паніку знову прорвався його голос. - Жер, бухав, щоб тупо забутися. І продовжив би якщо б тоді не стало погано, і ти не стала мене рятувати. Замість того, аби намагатись тебе повернути. Хоча-б спробувати ...
Зв'язок обірвався. Руки тремтіли так, що я не відразу потрапила по сенсорам щоб передзвонити. А у відповідь знову: «Абонент поза зоною досяжності».
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно