Брехня - Надія Борзакова
Абонент поза зоною досяжності. Залиште повідомлення після звукового сигналу.
І я залишала їх. Здається, вже пару десятків. І всі були майже однаковими.
Повернися! Виклич таксі і повернися. Або просто зателефонуй будь кому з нас. Або відправ повідомлення. Дай хоч якийсь знак, де тебе знайти.
Гордість кричала припинити це, а ще краще теж вирубити телефон і лягти спати. Артем, зрештою, не дитина і що б не відбувалося в голові і які б почуття всередині не вирували зриватися на мені він права не має.
А ще, знову ж таки, оскільки доросла людина, він повинен мав спершу думати про наслідки своїх вчинків, а вже потім їх здійснювати. І, звичайно, розгрібати ці самі наслідки якщо...
Оце «якщо» переважало все інше. Через зовсім нещодавне зіткнення з трагедією, виправити яку неможливо. Задзвонив телефон і рівно на півсекунди в мені сколихнулася надія. Однак це була всього лише Оля, яку я в наказовому порядку відправила з Колею додому.
- Віка, ну що?
- Поки не повернувся, - намагаючись надати тону впевненість, відповіла я.
- Давай я приїду!
- Олечка, не потрібно. Все гаразд. Адже ми просто сильно посварилися, і Артем психанув. Зірвався просто і ...
- Дуже розумне рішення. І доросле.
- Хтось зовсім нещодавно вчинив так само, - прозвучало дуже вимучено.
- Це зовсім інша ситуація. Ти ні в чому не винна, це його таргани. Крім того, я молодша на десяток років, і на дзвінки відповідала, і де перебуваю повідомила, - зі злою впертістю промовила сестра.
- Але вчинок все одно дурний, правильно? І ти більше так не будеш.
- Не з'їжджай з теми! Він не має права так поводитись.
- Звісно. І я впевнена, він і сам уже це розуміє і тому не повертається, - я спробувала ковтнути клубок у горлі, а потім-глибоко зітхнути. Зробити хоч що-небудь аби вгамувати сльози, що підступали, або принаймні перешкодити їм звучати в голосі. - Лягай спати краще. Якщо хочеш, коли Артем повернеться, я відразу тобі зателефоную?
- Ти думаєш, я зможу просто заснути, коли ти в такому стані?!
- Я в повному порядку. І сама вже лягаю. Ранок вечора мудріший, пам'ятаєш? Крім того, завтра у тебе консультація.
- Дуже хреново брешеш! - злобно шикнула трубка.
- Про консультацію ти сама говорила.
- Та ну її!
- Як знаєш, Оль. Ти можеш взагалі забити на навчання, якщо перехотіла бути лікарем. Можеш в наступному році кудись на заочне піти чисто для папірця. Тобі скоро вісімнадцять, а робіт різних повно...
- Не буду я ні на що забивати!
- Тоді лягай в ліжко і поспи хоч трохи, - і здебільшого щоб переконати саму себе додала. - А вранці, ось побачиш, вже все буде добре.
- Віка, вибач, але я вже не дитина. А ти ставишся до мене як...
- Твоя правда, проте поводишся по-дитячому. Якщо виїдеш серед ніч доведеться повідомляти батькам причину. Вони будуть хвилюватися і мені доведеться заспокоювати ще і їх. Зробити ж більше, ніж вже робиш ти не зможеш, а твою підтримку я відчуваю і так.
- Пообіцяй зателефонувати відразу як...
- Обіцяю, - перебила нездатна чути щось на кшталт «як будуть новини».
Відклавши телефон закрила обличчя руками. Дуже хотілося дати волю сльозам, але що це змінить? Ще більше хотілося сісти в машину і поїхати його шукати. Проблема полягала в тому, що тільки барів і клубів, в які він імовірно міг податися в Києві десятки. Про інші місця, зокрема колишніх подружок, я вважала за краще не думати. Не розглядати можливість того, що Артем зробить подібне. Це занадто. Занадто для мене. Втрата самоконтролю зараз була б вкрай несвоєчасною. А по ньому і так немов боксер-професіонал по груші били слова, сказані Ігорем про можливий зрив.
Даремно, даремно я йому не зателефонувала. Вони з Ірою поїхали слідом за Павлом, Валерією та Олегом, а тому про сварку не дізнались. Але тоді я була впевнена, що Артем зовсім скоро з'явиться...
Відвезти нас з Олею по домівках зголосився Коля. Він не пив зовсім, а я випила трохи вина, тому за кермо б не сіла. Втім, зараз спиртне давно вже вивітрилося і боротися з бажанням відправитися на пошуки, нехай навіть їхній успіх і малоймовірний, ставало все важче.
Хоч за вікном, ніби мало було всього іншого, повалив мокрий сніг. Хоч я досі не дуже впевнено водила подарований замість «загиблої» машини позашляховик. Його Артем купив мені ще в вересні. Однак, оскільки їздила я або з ним, або з охороною, практикуватися у водінні особливої можливості не було.
Сам Коля сказав, що якщо Артем до ранку не повернеться, його почнуть шукати в обхід правил. Допомогти хотів. Підтримати. Але відчутна впевненість - ці заходи знадобляться, налякала і розсердила. Адже Коля один з людей, які знали Артема в «той» час. Адже він, не знаючи причин, взявся його судити...
Ось почекаю ще трохи і все ж поїду. Чхати на погоду, чхати на все. Ну не можу я просто сидіти і нескінченно прослуховувати повідомлення про недосяжність абонента. З іншого боку, раптом Артем прийде додому якраз, коли мене не буде. І що тоді?
Я встала і підійшла до вікна. Засніжена вулиця, залита жовтим світлом ліхтарів виглядала по-новорічному святково. А в вікнах деяких квартир виднілися різнобарвні вогники. Вони то починали блимати різними кольорами, то горіли рівно якимось одним. Рахувати скільки лампочок на кожній з гірлянд було важко через відстань, тому я почала вважати режими роботи.
Червоний. Синій. Жовтий. Зелений. Червоний і жовтий. Зелений і синій. Мікс кольорів...
Вже починало світати. Виявляється, я нерухомо простояла біля вікна кілька годин. М'язи боліли, в очі немов піску насипали. Я потерла їх наплювавши що розмазую туш.
Ввімкнувся телефон. На екрані наше з Артемом селфі. Воно було зроблено всього через пару днів після того, як ми знову зійшлися.
Ранок, обидва тільки прокинулися. Артем дивиться на мене так... Ніби я одна єдина у всьому всесвіті або можливо, ніби я і є той самий Всесвіт для нього - нескінченний і сяючий. І я, ще трохи сонна, ненафарбована і з розпатланим після ночі волоссям здаюся собі красивою.
