Кращий друг мого чоловіка - Тая Смоленська

Максим поїхав на вокзал по батьків, а я не можу знайти собі місця. Так я не хвилювалася, навіть коли знайомилася з батьками Івана.

Ілля ніби відчуває мій настрій, поводиться тихо, майже весь час спить. Я ж то вазу на столі поправляю, то вдесяте перевіряю, чи не валяється нічого у ванній кімнаті, чи не забула я винести сміття, чи немає в кухні брудного посуду. Чомусь хочеться здатися ідеальною господаркою попри те, що квартира не моя, та й із Максимом нас пов’язує лише спільна дитина.

Визираю у вікно й коли помічаю, що машина Самойлова під’їжджає до будинку, одразу ж мчу до кухні. Потрібно накрити на стіл. Руки тремтять, коли дістаю із холодильника салати. У голові гуде від напруги. Хочеться сховатись і не показуватися.

Завмираю на мить і прислухаюся до звуків, коли вхідні двері відчиняються. Голоси звучать тихо, Максим розмовляє про щось із батьками.

Я не можу змусити себе вийти з кухні й показатися їм на очі.

Але доводиться. Буде зовсім невиховано з мого боку ховатися тут.

Прослизаю в коридор, притискаюся спиною до стіночки, тремчу вся так, ніби мені доведеться пройти складний іспит.

Усі погляди одразу ж у мій бік спрямовані. Червонію, коли розумію, що мене зараз уважно вивчають, оцінюють.

— Добридень, — насилу видавлюю із себе тихо.

А сама його батьків у відповідь розглядаю.

Макс на маму схожий. Очі, губи, ніс — усе від неї. Від тата, мабуть, лише високий зріст.

— Добридень, — його мама, здається, залишається задоволеною побаченим і на її обличчі розквітає щира — принаймні мені хочеться в це вірити — усмішка.

Здається, я зробила правильний вибір у вбранні. Завдяки білому довгому сарафану із соняшниками та акуратно укладеному волоссю я маю скромний і стриманий вигляд. Не зухвалий, не відразливий. У погляді його матері бачу схвалення, що мене вражає. Хіба вона не повинна мене ненавидіти? Її син у шлюбі, а я, виходить, розлучниця.

— Ми тут подарунків накупили, з Максимом трохи порадилися, бо не знали, що у вас є, а чого немає. Стільчик для годування ось привезли й коляску прогулянкову. Речей до зими прикупили. Максим потім усе у квартиру підніме, поки що тільки сумки вдалося взяти, — вона теж почувається ніяково, переступає з ноги на ногу, дивиться на мене, чекаючи відповіді. Немов боїться, що я можу скривитися, не прийняти її подарунків або подивитися на них зі знехтуванням.

— Дякую велике, ми ще нічого не купували, Іллюша раніше терміну народився, тому було не до цього. За нього дуже хвилювалися, — усміхаюся. Страх, що нас з Іллею ненавидітимуть, трохи відступає.

— Якби я маму не зупинив, вона б накупила всього на п’ять років уперед, — усміхається Максим. Він, на відміну від мене, абсолютно спокійний і жодного дискомфорту не відчуває.

— Мене звуть Світлана Аркадіївна, — представляється вона.

— А я Олександр Вікторович. Приємно познайомитись, — підключається батько Максима.

— Я Ольга, але, гадаю, ви про це й так знаєте, — переводжу погляд на Максима.

— Де ж наш онук? Дайте ж подивитися на нього! — квапить нас мама Максима.

— Ходімо, він спить, але за годинку точно прокинеться, щоб його погодували, — веду їх до спальні.

Макс теж прямує за нами.

Ми всі застигаємо над ліжечком із сином. Світлана Аркадіївна тихо охає й ахає, погляд від онука відірвати не може. Усе намагається зрозуміти, на кого схожий, чий носик, чиї губки. Щиро радіє, що в Максима син народився. Не від дружини. По зальоту.

— Не розумію, як ти міг від нас приховати таке, — тихо докоряє йому мати. — Не сказати, що скоро батьком станеш. Ось же партизани. Добре, що після народження повідомив, а не коли синові рік виповнився, — обурюється вона, і я раптом розумію, що Максим не розповів нічого про наші справжні стосунки. Його батьки сприймають усе так, ніби він від них приховав жінку та її вагітність. — І з Олечкою нас тільки зараз познайомив. Жодного разу нам про неї не казав, — хитає вона головою.

— Ну, тепер ви знаєте про все, — усміхається Максим. — Ходімо поїмо, поки Ілля не прокинувся, — пропонує він, і ми всі прямуємо до кухні.

Я сідаю поруч із Максимом, його батьки — навпроти нас. Спочатку розмова особливо не клеїться, але мама Максима бере все у свої руки. Спочатку про Іллюшку запитує і про пологи, потім про маленького Макса розповідає, а далі ставить питання, через яке я опиняюся в незручному становищі:

— А як ви з Максом познайомились?

Я переводжу на чоловіка погляд, ковтаю. Не знаю, що сказати, але Самойлов має так само невимушений і розслаблений вигляд, орієнтується швидко.

— Через спільних знайомих.

І майже не бреше. Мого колишнього чоловіка справді можна вважати спільним знайомим.