Невипадково - Стейсі Браун
Мелодія будильника змушує виринути з солодкого сну. Поруч з собою відчуваю велике гаряче тіло, що теж починає прокидатися від невпинної мелодії. Тягнусь до столику аби вимкнути звук на телефоні. Як тільки вимикаю його, міцні руки огортають мене навколо й притягують до широких грудей.
- Беннет, вже час вставати, - промовляю пошепки, його тяга змушує мене усміхнутись.
Я розвертаюсь до нього обличчям трохи звільнившись від його рук й споглядаю сонне обличчя, що лежить на подушці. В грудях пурхають метелики лише від одного його виду. Вранішні промені ковзають по рельєфним м’язам, які вражають навіть в розслабленому стані.
- Ммм, - солодко мурчить, притягуючи мене до себе, - котра година?
- Вже сьома, - промовляю й споглядаю як його очі по-тихеньку розплющуються.
Він спрямовує свій погляд на мене, ледь усміхнувшись кутиком губ.
- Хочу прокидатись так кожного ранку.
Його слова змушують мене червоніти. Збентежена його відвертістю, можу відповісти лише жартома:
- Тобі сподобалась мелодія мого будильнику?
Всміхаюсь, а він притягує мене до себе ще ближче й накриває вуста ніжним поцілунком, від якого в мене поколюють кінчики пальців.
- Ти знаєш про що я, - оголяє свою усмішку, коли заглядає в очі.
Ще деякий час ми ніжимось в обіймах один одного. Після чого збираємось на роботу. Поснідавши, ми прямуємо на вулицю й сідаємо в машину Беннета. Дорога на роботу минає досить швидко. І нам навіть не вистачає часу аби наговоритись вдосталь.
Коли він зупиняє машину біля мого офісу, я повертаюсь до нього:
- Дякую, - тягнусь аби поцілувати його на прощання.
Та він хапає мене й впивається палким поцілунком, зминаючи шовкову блузку міцними обіймами. Я розчиняюсь в ньому й знов не володію своїм тілом. Ним володіє лише він.
- О котрій тебе забрати? – питає, розриваючи поцілунок.
- Я о п’ятій по суботах закінчую. – відповідаю.
- Сподіваюсь сьогодні нам вдасться повечеряти? – грайливо питає, - бо вчора я залишився голодний.
- Невже? – фліртуючи відповідаю, - який же ви ненаситний, містер Браун.
Мої слова розпалюють сизе полум’я в його очах й він ричить, впиваючись черговим гарячим поцілунком в шию. Низ живота миттєво напружується ниючим бажанням. І я ледь знаходжу сили, аби відірватись від нього.
- Не провокуйте мене, місс Сміт, бо до робити ви можете і не дістатись, - хижо всміхається.
Задоволена його реакцією, я виходжу з машини, хоча тепер не знаю що робити зі збудженням, що спонукає повернутись в його палкі обійми. Але прохолодне повітря трохи тверезить і я, попрощавшись з Беннетом, прямую в офіс.
Після наради прямуємо з Сем до кав’ярні, де я ділюсь з нею аудіозаписом з інтерв’ю Лейера. Вона всміхається наче мала дитина, що отримала бажане.
- Нікі, ти просто чудо! Я почну працювати над чим матеріалом вже сьогодні… аж не віриться! Сам Лейер дав тобі інтерв’ю!
- Можеш вважати, що він дав його тобі, - промовляю, радіючи реакції подруги.
- Ні-ні! Я під статтею напишу і твоє ім’я теж! Без тебе цього матеріалу і не було б! – не втомлюється захоплюватись.
- Я вже не знаю чи треба воно мені. – задумливо промовляю, - може краще щоб наші імена не фігурували разом?
- Ти досі думаєш, що твоя мати була пов’язана з мафією? – здивовано питає.
- Сем, я не знаю, що й думати. Але чим більше я дізнаюсь про своє минуле, тим зрозуміліша мені її поведінка й всі розмови… Тільки зараз я усвідомлюю, що наші переїзди були не просто бажанням подорожувати.
- Та твоя мама найдобріша в світі жінка була… я не знаю нікого більш доброзичливого й милого ніж вона. Твоя мама і мафія… безглуздя якесь! Я навіть уявити таке не можу!
- Сподіваюсь ти права, – похмуро відповідаю.
- Не накручуй себе, - заспокоює подруга, - може твій старий і не наважиться зустрітись з тобою. Може то й на краще, якщо Лейер не домовиться про зустріч.
- Не знаю.
- Ти краще про інше думай, - всміхаючись промовляє.
- Про що?
- Про те, як Брауна спокусити! Чи ви будете за ручки довіку ходити?
Сем завжди була прямолінійна й не соромилась оговорювати будь-які теми, навіть найінтимніші. Натомість мене змусили зашарітись її слова. Я мовчала, й зробила ковток кави, відвівши очі. Та мабуть подруга добре мене знала й безпомилково зчитала мою реакцію на обличчі:
- Не може бути, - ледь скрикнула вона, - ти що вже спала з ним?
- Сем, ти можеш кричати голосніше, щоб всі вже точно почули? – роздратовано питаю, озираючись по сторонах.
- І ти мені про Лейера вже годину розповідаєш?! Та нащо він мені здався! – награно кривиться, - от тобі й подруга називається! І коли ти мені планувала розповісти?
- Дай подумати, - корчу гримасу, - ніколи!
- Я ж і образитись можу, - награно дує губи.
- Ти? – всміхаюсь, - не повірю!
Легенько обнімаю її, знаючи що подруга ніколи не ображається. Навіть якщо їй щось не подобається, вона завжди це каже прямо, не підбираючи слів.
Ми ще деякий час спілкуємось, допиваємо каву й повертаємось до роботи. Та я ніяк не можу налаштувати себе на робочий лад, бо думки про Беннета не дають сконцентруватись на роботі. День тягнеться повільно і я не можу дочекатись моменту коли опинюсь в таких бажаних обіймах.