Я втомився від тебе - Надія Борзакова

Сім років тому

Восьма моя зміна пройшла як по маслу. Було кілька викликів, причому парочка з них – важкі випадки, але я чудово впоралася зі своєю частиною роботи. І це не стільки моя особиста думка, як висновок з того, що Пилип Вікторович не зробив жодного зауваження і називав Оленою, а не “принцескою”.

- Ти звикаєш, Оленко, - говорила в смартфоні Аліна, - Я ж казала тобі, що прийде час і стане легше і ось він приходить.

- Так, ти маєш рацію, - притиснувши телефон плечем, я стала застібати ремінці на босоніжках.

- Перші два тижні на новій, а тим більше першій роботі - це завжди період, коли здається, що ти збожеволієш від страху. Але вони пройшли і - вуаля - все виявилося не так страшно, а кукуха залишилася на місці.

- Розкажи як твої справи?

- Я таки послала Саймона, - ім'я цього хлопця змусило мене скривитися.

Він був чи то блогером, чи то криптовалютником, чи то просто вміючим пускати пилюку в очі неробою і потаскуном. І при цьому яскравим і красивим, як якась голлівудська кінозірка, яка вміє лити у вуха так солодко, що примудрився закрутити голову навіть моїй прагматичній сестрі.

Особисто я його не знала, але того, що розповідала мені про нього сестра, було достатньо для висновків. Правильних, на відміну тих, які робила вона.

- Я не дочула?

- Ні, дочула. І ти мала рацію. Він козел та бабник. І змінюватися не збирається, – видихнула Аліна. - Уявлення не маю, як я могла так залипнути... Три місяці як у тумані.

- Ми всі можемо залипнути не на тій людині, сестричко. Це життя, і це нормально.

- У двадцять - може, але не в двадцять вісім, - хмикнула вона. - Принаймні, якщо ти не дурепа. А я себе такою не вважаю. Не вважала…

- Ну, Аліно…

- Гаразд, тут уже посадку на рейс оголошують.

- А куди ти летиш?

Сестра вже четвертий місяць мешкала на Балі, працюючи там фотографом і тревел-блогером, де й зустрілася з цим Саймоном. Вона в мене була перелітною птахою і те, що сиділа стільки часу на одному місці через такого чоловіка, як цей Саймон, турбувало мене.

- Чорт, сюрпризу не вийде. Я повертаюся, Оленко. Наобіймаюся з тобою, перепочину трохи вдома.

- Ура-а-а-а…

- Ну, давай, сістер, скоро побачимось.

- Щасливої дороги, люба.

Поклавши слухавку, я засунула смартфон у кишеню літніх шортів та прискорила крок. Серце радісно стукало у передчутті нашої зустрічі. Хоча я за три роки, що минули з моменту, як сестра кардинально змінила сферу діяльності і почала багато подорожувати і заробляти на зйомках та оглядах готелів, встигла звикнути до того, що вона більшу частину часу знаходиться за сотні кілометрів від мене, все одно шалено сумувала за нею. За дитинством сумувала, яке ми провели разом. Не сварячись навіть, хоч у нас п'ять років різниці у віці та за характером ми дуже різні. Аліна така вся смілива, яскрава, пробивна та самодостатня, а я…

Додумати думку я не встигла тому, що одразу як вийшла з лікарні на вулицю, побачила Сорокіна. Притулившись до блискучого чорного боку красивого позашляховика німецької марки, він стояв і розмовляв з кимось по телефону. Причому тримав його лише вказівним пальцем біля вуха, ризикуючи впустити і розбити, але виглядало це зухвало і круто. У другій руці чоловік тримав пишний букет яскраво-червоних троянд.

Побачивши мене, Сорокін широко посміхнувся. Поклав слухавку, засунув телефон у кишеню офісних штанів і рушив мені назустріч.

- Привіт, Олено-прекрасна, - він простягнув мені букет.

- Прив... Доброго дня, - тремтячою рукою, я прийняла букет, - Дякую! Вони дуже красиві…

- Але не такі красиві, як ти, - він зухвало підморгнув, - Ну, тут уже нічого не поробиш, адже з тобою не зрівнятися а ні квітам, а ні… Ай, а ні взагалі нікому. Поїхали снідати?

Щокам жарко. І шиї теж. І серцю. Вони горіли, палали від погляду цих горіхово-карих очей. Вогники у них обпалювали. Ні, запалювали. Щось нове, гаряче, тремтливе всередині.

- Я тобі свій ресторан покажу…

- А чому ви не в палаті? - всередині похололо від тривоги, - У вас струс мозку і мінімум тиждень потрібно ...

- Ой, та легенький зовсім. Я чудово почуваюся. Казав, що ти мене вилікувала. Знаєш, я за ці дні так часто згадував доторки твоїх рук. І солодкий запах волосся, - він підчепив кінчик моєї довгої коси, підніс до обличчя і глибоко вдихнув, зухвало дивлячись у моє палаюче вогнем обличчя. - Зрозумів, що знову хочу тебе понюхати.

- Володимире Вадимовичу…

– Просто Вова. А то я себе пенсіонером якимось поряд із тобою відчуваю, – перебив він.

- Вам потрібен відпочинок та нагляд лікарів. Із мозком не жартують.

- Ось саме так - відпочинок та нагляд лікарів. Лікар у мене вже є, і я хочу відпочити в його компанії, але він пручається. А в мене тиск піднімається. Помру прямо тут, що робитимеш? Ти ж це… Мені життя врятувала, а значить назавжди тепер за мене відповідаєш.

- Я що, на вашу думку, за десяток людей тепер відповідаю?

- Ні, - він дивився вже без посмішки, зовсім серйозно, - Тільки мене буде достатньо. Серйозно, Оленко, поїхали снідати? Потім я відвезу тебе додому, потім трохи попрацюю і поїду додому відпочивати. Не можу я випасти так надовго зі справ розумієш?

І казав вже по-іншому. Теж серйозно. І це дезорієнтувало, якось пробивало, бентежило.

– І з тобою хочу бути. Ну, не виходиш у мене з голови, розумієш?

Я розуміла. Тому що всі ці кілька днів, що минули з тієї ночі, я ні на мить не забувала про нього. Довідки наводила про стан здоров'я. Навіть якось до палати підходила, але зайти так і не наважилася.

Безглуздо? Я знаю.

У пам'яті спливли слова Пилипа Вікторовича. Поматросить. Кине.

- Вибачте, Володимире Вадимовичу, але нам не можна проводити час із пацієнтами. Це суперечить медичній етиці. Дякую вам за квіти, мені дуже приємно. Одужуйте. Всього найкращого. До побачення.

- До дуже швидкого побачення, Оленко. Не знаю, що за лошки у тебе були, але для мене "ні" - привід пробувати до тих пір, поки воно не перетвориться на "так".