Я втомився від тебе - Надія Борзакова

Вона плюхнула мені в келих бурштинової рідини і змусила її випити. Я не любила спиртне, а тим більше таке міцне, але зараз це було те, що потрібно. Тремтіння, що трясло моє тіло, майже відразу пройшло і до самих кінчиків пальців розлилося тепло.

- Ось заходь, - сказала дівчина, відчиняючи мені двері однієї з кімнат, - Розташовуйся і відпочивай. Тобі обов'язково поспати треба. Все, я також піду. Добраніч.

- Добраніч, - машинально відгукнулася я. - Ніно, дякую тобі, що дала притулок.

- Та немає за що. Ми ж подруги.

Підійшла, сіла на високе і широке ліжко, таке схоже на те, що було в нашій з Вовою спальні. Закрила обличчя руками. З очей знову покотилися сльози.

Як він міг? Я-а-ак? А як я могла нічого не помічати? Адже це не перший день триває.

Біль розривав на шматки. Я калачиком згорнулася в ліжку, підтягнула коліна до грудей. Почувалася дуже маленькою, беззахисною, покинутою і самотньою. Плакала, поки не скінчилися сльози і поки не занурилася в забуття.

Розбудила мене Ніна. Одягнена в легкий костюм із штанів та кімоно, з незмінним укладанням та легким макіяжем… Красива. Вона мене на рік молодша… Їй двадцять дев'ять. А мені тридцять. Сьогодні. У мене день народження. Перший за шість років День народження без Вови.

- Ледащо, вставай давай. Вмивайся, приймай душ і снідати. І не смій ридати, – життєрадісно сказала дівчина і вийшла з кімнати.

Не знаю як, але я змусила себе підвестися. І в душ засунула. Стояла там під пружними гарячими струменями води і плакала. Просто не могла зупинитись. Та й не хотіла. Навіщо? Навіщо мені взагалі брати себе в руки, приводити в порядок, йти снідати, їсти, жити? Навіщо? Для чого?

Вибралася з душу, натягнула на себе білий махровий халат, намотала на голову рушник. Вимила волосся так, просто водою. На шампунь та маску не було сил. Та й навіщо… Висушила теж абияк і у вузол зав'язала на потилиці навіть особливо не розчісуючи.

Подивилася на себе у дзеркало. Опухла, страшна руїна. Стара, ніби на десяток років старша за себе теперішню. Ну і нехай. Я Вові не потрібна ні такою, ні колишньою, красивою та доглянутою.

- У-у-у, подруго, ти б укладання зробила, нафарбувалась. Я ж тобі всю косметику занесла, - сказала Ніна, побачивши мене.

- Не можу, Ніно.

- Гаразд, сідай, - вона вказала на стілець і я опустилася на нього. Або точніше впала.

Ніна тим часом відкрила пластиковий одноразовий контейнер та виклала з нього в тарілку пару тостів. Авокадо, солона риба.

- Я не хочу їсти…

- А ти через не хочу, Олено, - скомандувала вона. - І ось, лате твій улюблений. Але на банановому, у мене ж звичайного немає.

Сама сіла навпроти і стала вичікувально дивитися на мене. Зітхнувши, я змусила себе почати їсти. Машинально відкушувала, жувала та ковтала. І каву пила, не відчуваючи смаку.

- Ось бачиш. Не померла ж, - сказала дівчина, коли я перестала їсти.

- Дякую.

- На здоров'я. Ну що, ти подумала, що робитимеш далі?

Я знизала плечима. Думати сил не було. І бажання.

- У тебе гроші якісь є?

Я знову знизала плечима.

Хмикнувши, дівчина вийшла з кухні, а за хвилину повернулася і поклала переді мною кілька тисячних купюр.

- Ось як зможеш, повернеш. Не поспішай.

Я тупо дивилася на гроші. Не розуміла нічого.

- Оленко, у мене через годину манікюр. Тобі куди таксі викликати?

Таксі?

- Що тебе так здивувало? Ти думала, я тебе тут жити лишу? Хотіла б, але не можу, вибач. Ромі це не сподобається, та й… Ну, Оленко, ти вже не маленька дівчинка. Давай бери себе в руки і сама-сама-сама.

Я взагалі нічого не думала і ні на що не сподівалася. Але, чомусь, це “сама-сама” Ніни остаточно добило мене, викликавши відчуття, що мене знову покинули. Але я не подала вигляду. Просто назвала їй адресу своєї матері, адже більше йти мені не було куди.