Я втомився від тебе - Надія Борзакова
Сім років тому
– У нас виклик. Бійка в нічному клубі, можливо, черепно-мозкова травма. Як же вони, чорт забирай, дістали, - розлютився Пилип Вікторович, лікар моєї бригади. - Бухають по клубешниках, башту їм відриває, а нам потім рятуй.
Я хотіла заперечити. Сказати, що ми ж клятву давали і всім маємо допомагати, незалежно ні від чого. Але промовчала. Сперечатись із цим дядьком, великим, як ведмедик з казки “Маша і Ведмідь”, але не добрим і веселим, як цей казковий персонаж, а гучним і вічно роздратованим мені було страшно.
Ми залізли в машину швидкої допомоги і помчали нічними вулицями. Серце у мене звично почало швидше битися від хвилювання. Ну а як інакше, адже це лише моя п'ята зміна, все в новинку, все страшно. Та ще й лікар попався дуже суворий та різкий. Я йому не подобаюсь за те, що дівчина. І що тендітна та красива. І не надто ще впевнена. Але хіба не всі новачки нервують? А він ні щоб підтримати, ледь щось - відразу кричить. А на мене ніколи не кричали чоловіки. Навіть тато – ніколи. Він дуже любив мене. Мене та Аліну, мою старшу сестру. І маму, звісно. Дуже був добрим, хорошим. І хірургом просто чудовим. Я завжди хотіла стати на нього схожою. Теж лікарем стати, життя людям рятувати. Тому й вступила до меду. Жаль, тато цього вже не побачив. Помер. Тромб. Не встигли…
Від спогадів про тата на очі навернулися сльози. Крадькома я змахнула їх з вій. Вісім років, як його немає, а іноді відчуття, що це ось тільки-но сталося.
Стала згадувати все, що знала про черепно-мозкові та про надання першої допомоги. Подумки підготувалася до того, що може статися все, що завгодно. Пилип Вікторович продовжував обурюватися, водій Андрійович йому підтакував. Я мовчала, як завжди в такі моменти.
Як фахівець, як лікар Пилип Вікторович дуже хороший. Досвідчений. Це факт. Але характер…
- Ну що ж, пішли, принцеска, - сказав мені Пилип Вікторович, коли ми приїхали на адресу.
Я вийшла з машини в теплу літню ніч. Пахло солодко та смачно, як це завжди буває у червні. Вдихати б та й вдихати.
Перевела погляд на будівлю нічного клубу. Заклад дорогий, з першого погляду зрозуміло. Я в таких ніколи не була. Та й у принципі у нічних клубах не бувала. Не моє це. Навчалася багато, всю себе віддавала цьому. Адже як тато казав - лікар найвідповідальніша у світі робота тому, що найменша помилка може найцінніше відібрати. Людське життя. А тому, якщо вже зважилася піти цим шляхом, то вчитися треба, викладаючись на повну. Саме це я й робила всі шість років в університеті та продовжувала робити зараз, в інтернатурі.
На сходах, що вели до клубу, сидів чоловік. Правий рукав білої сорочки був надірваний, на самій сорочці кров. Він звісив голову, закриваючи обличчя рукою зі збитими кісточками. Біля нього стояли двоє поліцейських. Інші якраз "пакували" в машину іншого чоловіка. Він голосно матюкався, але на це, звичайно, не звертали уваги.
- Що тут у нас? - запитав Пилип Вікторович у копів.
- Та головою сильно приклався, свідомість втратив. Вирішили вас викликати…
Пилип Вікторович заходився швидко оглядати чоловіка. Я стояла поруч, дивилася і слухала. І розпоряджень чекала.
- Та-а-ак, вставайте потихеньку. Принцеска, підстрахуй-но з іншого боку, - промовив Пилип Вікторович.
Звично проігнорувавши образливе прізвисько, я охоче вхопилася за могутнє чоловіче передпліччя, обтягнуте білою тканиною сорочки. А пацієнт повернув голову до мене та наші погляди зустрілися. Його очей було не роздивитися, надто темно. Колір, вираз, а все одно здалося, що я цей погляд встигла відчути кожною клітиною свого тіла.
Оленко, та що це з тобою таке, га?
Удвох ми довели чоловіка до "швидкої". Ішов він похитуючись. Але, судячи із запаху алкоголю, не факт, що справа в струсі. Посадили на кушетку. У яскравому світлі в салоні садна на його обличчі виглядали з одного боку моторошно, але з іншого він з ними був схожий на якогось лицаря після поєдинку. Дуже красивого якоюсь особливою, мужньою красою. Очі виявилися горіхово-карими і в них, незважаючи на його стан, танцювали пустотливі вогники.
- Ну, принцеско, давай. Покажи клас, - скомандував Пилип Вікторович і я, озброївшись марлевими серветками та антисептиком, почала обробляти садна.
Поки це робила щомиті відчувала як ковзає по мені вогняний погляд чоловічих очей. Його розбиті чуттєві губи кривилися в напівусмішці. Помічав мою незручність? Соромно як. Я лікар і не маю так реагувати на пацієнта. Це жахливо та непрофесійно. Навіть якщо пацієнт це молодий високий широкоплечий красень із густим темно-русявим волоссям, вогником у виразних очах, вольовим підборіддям, ямочками на щоках і…
- Не треба мене в лікарню, - низьким, трохи хриплуватим голосом сказав він, коли я закінчила свої маніпуляції і машина рушила з місця. - Твої чарівні ручки вже мене вилікували, красуне.
- У вас струс, юначе, - хмикнув Пилип Вікторович, - Тож у лікарню ми поїдемо. А ти, принцеска, ділом займися, а не хвостом крути. На ось заповнюй.
І засунув мені до рук планшет і ручку.
- Ух, строгий дядько який. Не соромно самостверджуватись за рахунок дівчинки?
- Не зрозумів? - округлив очі лікар.
- Усе ви зрозуміли, - повільно і тихо, промовив чоловік, - Тон змініть, будь ласка. Інакше мені є кому розповісти про вашу непрофесійну поведінку.
- Пф-ф-ф, непрофесійному, так? Ці непрофесіонали вам життя рятують за копійки, — розлютився Пилип Вікторович.
– А! Так справа у цьому, - чоловік витяг з кишені штанів гаманець, а з нього пару стодоларових купюр. - Відразу б сказали...
- Засунь собі гроші знаєш, куди…, - розчервонівшись, гаркнув Пилип Вікторович.
- А ось це вже образа, - повільно промовив пацієнт. - Не добре…
Нітрохи не злякався. Ось взагалі. Хоча, а чому ж тут дивуватися, якщо вони майже одного зросту і статури? Ось тільки Пилип Вікторович товстий, а цей справжнісінький качок. Причому не надутий усякою гидотою, а просто дуже натренований. Гарний… І є в ньому щось таке… Не знаю, як це пояснити. Ось Пилип Вікторович кричить, а цьому і голос підвищувати не треба.
