Опікун - Єва Олесь

Перша ніч для Міші була солодким сном, поки для мене вона була боротьбою.
Я тихо плакала, прикриваючи рот долонею. Намагалася зупинити картинки з минулого, що летіли перед очима. Я прийняла рішення втратити все і жити одними тільки спогадами. Добровільно. Без примусу.

Ближче до ранку заснути так і не змогла, мені пекла чужа постіль, викликала свербіж по всьому тілу. Мої простирадла і подушки на широкому ліжку ніколи не були незручними. До переїзду до Роми я погано спала через стрес, а потім, поруч із Равським, відлягло.

Чашка кави в парі з опухлими від сліз очима рано вранці нагадує як я, бувало, сумувала за братом. Рома теж не спав, розмовляв зі мною, сидячи за стійкою в прохолодній кухні. За вікном було так само сіро, до світанку залишалося зовсім небагато, я куталася в ковдру і розповідала йому що на душі. 
А тепер я сиджу самотньо в чужій квартирі, не можу нікому розповісти, за ким тужу. І ніколи не зможу цього зробити.

Спати все ж хочеться і мені доводиться лягти поруч із Мішею. Я тримаю відстань між нами, бо не звикла спати поруч із кимось. І засинаю.

Оніщенко будить мене поцілунками в голову, шепоче щось ніжне на вухо, просить прокинутися. 
Прокидаюся як з іншого світу, голова тріщить, у роті пересохло, шкіру по всьому тілу неприємно стягує.

- Котра година? - запитую здивовано.
- Ще не бачив, щоб люди настільки відповідали своєму імені, - сміється. - Я з пар повернувся.

Оніщенко показує на новий букет у вазі.

- Біжи в душ, я замовлю нам доставку, - цілує в щоку і йде геть.

Приводжу себе до ладу протягом десяти хвилин і приєднуюся до компанії Михайла. 
Він розпитує, як спалося і як почуваюся, розповідає як справи в університеті та які плітки з приводу мого відсторонення. Поклявся, що нікому не розбовкав про наше співмешкання.

- Чому це секрет?

Розповісти, що це може бути небезпечно для мого ж життя, не можу.

- Не хочу, щоб наврочили, - висуваю дурнувату версію, в яку хлопець радо вірить. 
- Оу, пташечко. Ти в мене забобонна? 
- Ні, але тьху-тьху-тьху.

Оніщенко сміється і мчить забирати доставку. Ми сідаємо за стіл один навпроти одного, Міша наповнює келихи вином. 
Не знаю, чи не зарано шукати в ньому мінуси, але в мене проскакує думка, що ми занадто часто випиваємо. 
Поки що мовчу про це, бо не витримаю без алкоголю.

Моя думка, що не так усе погано, закінчується в той момент, коли Міша вичікувально дивиться на мене, поки я висипаю їжу з коробки з емблемою ресторану собі в тарілку. Кілька разів кидаю на нього швидкі погляди, не зовсім розуміючи, чого він хоче. Осяяло, коли побачила його порожню тарілку.

Він хоче, щоб я подбала про нього. 

Кішки шкребуть на душі, поки я висипаю в його тарілку їжу і коли він хоче, щоб ми годували одне одного як у романтичних фільмах.
Я не вітаю цих дурниць, але роблю як він хоче. Оніщенко закохано муркоче про свої мрії, а я мрію нормально поїсти. І замість цього п'ю другий келих.

- Я б хотів, щоб ти не носила ці каблучки, - вказує на прикраси. Говорить дуже м'яко, без причіпок. 
- Чому? 
- Мені не хотілося б, щоб тебе з "Татком" щось пов'язувало. І був би радий, якби ти сказала як його звати, бо мені неприємно називати чужого чоловіка Татком моєї дівчини.

Міша пригладжує свій ідеально зачесаний чубчик, поправляє годинник на руці, доброзичливо посміхається своєю посередньою посмішкою.

- Рома. Його звуть Рома, - кручу одну з каблучок на пальці, пестячи ім'я язиком. Дивно, що останнім часом я більше про Нього говорю в компанії Оніщенка, ніж із будь-ким іншим.

По закінченню Міша встає з-за столу, тарілку за собою не прибирає. Буравлю поглядом посуд, надпиваючи вино.

- Мені треба готуватися до пар, - цілує в маківку і йде.

А я сиджу. І дивлюся на тарілку. 
Равський так не робить. Він прибирає за собою, а якщо ні, то просить про це мене. Просить, а не залишає, ніби це норма. 
Переконую себе, що я просто не звикла і, напевно, у всіх пар так. Викидаю з голови, що міг би про це сказати Рома. А він би не дав таке ставлення залишити без уваги. Обов'язково розкреслив би мені ж мої кордони і попросив би повторити все слово в слово.