Морок. Повірити у неможливе. - Лія Тан

Злата знову закрила на мить повіки. Ком у сонячному сплетінні, з’явився від тоді, як не стало Нестора, здавалося, не відпускав й досі. Та повертатися додому, дівчина не бажала. Тут все нагадувало Нестора. «Та й таємничий візитер... Так хотілося, щоб це був Нестор. При сумнівах та страхах, так хотіла цього». Хоча він лякав її, та вона знала, й інше, його візити не просто так. Вони щось означають, і матимуть якесь значення. «Тільки яке?». Злата ще й досі не розгадала. Його візити частково нагадували їй Нестора, а його запевнення, що він нікого не копіює, бентежили Злату, змушуючи серце битися частіше. Повернувшись додому, до батьків, вона не була певна, що він приходитиме до неї.

— Ні, тату, вибач, я поки не готова до цього. Не ображайся!

Андрій шумно видихнув та суворо й вимогливо попросив.

— Пообіцяй мені, що хоча б пройдеш обстеження. Якщо потрібна буде допомога, я з радістю допоможу.

Злата зітхнула й для так годиться погодилася.

— Обіцяю! Та не знаю, коли у мене вийде, пройти те обстеження.

— Як тільки захочеш, тоді й вийде. Подбай про себе. Ти потрібна в першу чергу синові, і нам з матір’ю. — Чоловік знову видихнув. — Я наробив помилок, та гадаю, в мене вистачить часу все виправити.

Злата втомлено глянула на батька, й з іронією повторила.

— Як тільки захочеш, то все виправиш.

Задзвонив телефон Злати, глянула на дисплей. «О ні! Тільки не це!». Телефонувала секретар з компанії, Ореста Віталіївна. Повідомила, що Юрій Борисович, просив дівчину терміново приїхати по обіді, адже сам зателефонувати не може, він на нараді.

Злата зітхнувши нахмурено погодилася, й поклала слухавку.

— Неприємності? — Напружено поцікавився батько.

— Ні, тату. — Важко видихнула. — На роботу викликають. — З мить помовчавши, таки зізналася. — Потрібно малого одягати. — Вона пам’ятала прохання таємничого візитера, але не довіряла йому, хоча він у чомусь мав рацію.

— Куди одягати, Злато? Невже ти потягнеш малого зі собою?

— Мені так спокійно. Він буде поруч, і я не буду хвилюватися. — Здавлено відповіла.

— Злато, не муч малечу і себе. Йому ж вдома краще. Та й люд в офісі різний. Не варто смикати малого, він же такий крихітний.

Дівчина опустила очі, і чесно зізналася.

— Я дуже боюся за нього. Не вибачу собі, якщо ще й з ним щось трапиться.

— Злато! — Це вже параноя. — З докором кинув батько.

Дівчина важко видихнула, батькові її не зрозуміти.

— Можливо, та це вище мене, тату. Власій — це єдине, чим я живу. І він єдине, що мене тримає тут. — Набрала повні легені повітря та поспішно додала. — Ти не подумай, нічого такого, в мене навіть в думках не було чорних помислів, просто без малого, світ узагалі був би тьмяним. Він єдиний, яскравий промінчик у моєму житті.

Батько зі сльозами дивився на доньку, бавлячись з онуком.

— Мені дуже шкода. — Здавлено промовив чоловік, а тоді з надією запитав. — Хочеш я, точніше, ми з мамою, залишимось з малим, до твого повернення.

Злата кілька разів кліпнула очима, пильно дивлячись на батька. Це вже не той Стоцький, якого вона знала, все своє життя, «Він завжди був підлий, жорстокий, самолюб». Та Злата не посміла відмовитися. Було страшно, але все ж несміло погодилася.

— Хочу.

Батько посміхнувся, й пригорнув доньку до себе.

— Тоді біжи одягайся, а ми з Власієм Несторовичем, чемно чекатимемо на тебе, і звітуватимемо тобі, що пів години.

Злата звільнилася з батьківських обіймів, в яких було так добре, та лише в дитинстві, і ось зараз. Напружено глянула на батька, тихо зізнавшись.

— Мені все одно лячно.

— Не бійся, моя золота дівчинко, сам міністр оборони у відставці, бавитиме тобі сина, тож хвилюватися марно.

Злата посміхнулася, поцілувала синочка у маленький носик. Малий тягнув до неї рученята. Та дідусь швидко відірвав його, прицмокуючи та махаючи брязкальцем.

— Все біжи! — Наказав доньці

Злата побігла. Знала, що хвилюватиметься, але якщо батьки будуть поруч, то їй буде спокійніше.

Одягла легкий, літній костюм, що складався з коротких штанів та недовгого топа, який прикривав живіт, поверх одягла білий кардиган, з легкої прозоро-матової тканини. Взула підбори, бризнула вперше за стільки часу «Біле золото», волосся просто зачесала на один бік. Схопила теж білу сумочку та телефон й рушила в низ. Де прихопила ноутбук, та подалася на вулицю. На ходу помахавши батькові па-па, поки він забавляв малого, аби син не бачив її.

На вулиці одягла окуляри й стрибнувши в машину, в яку люб’язно відчинив дверцята Олександр, понеслася на роботу.

В офісі розмістилися в її кабінеті разом з Юрасем та адвокатом. Виявилося в одному з договорів підписаного ще Галиною, допущена помилка. Її необхідно негайно знайти та виправити, всього лиш одне слово, через яке компанія може зазнати втрат.

Вже другу годину сиділи, і все ніяк не могли знайти ту помилку, навіть переговори довелося перенести. Добре, що помилку помітив один з менеджерів, але тепер не пам’ятав в якому з пунктів. Його теж залучили до пошуків.