Снігуронька на замовлення - Альма Лібрем

Закінчивши свою тираду, вона додала швидке "на добраніч", закрила за собою двері, а Данило все-таки в темноті знайшов вимикач.

Загорілась величезна люстра, що висіла під стелею.

Прямо над великим таким, королівського розміру ліжком.

- Данило Сергійович, - зашипіла я. – То як мені це все розуміти?!

Вигляд у Котовського був… Та який завгодно, але точно не винуватий. Він дивився на мене, наче знущаючись, на губах грала весела посмішка, і хоча Данило видавався досить втомленим, це геть не відміняло того, що в очах його світилось задоволення.

- Я так втомився, Олю, - тяжко зітхнув він. – І ми забули твої речі в машині. Чекай хвилиночку, я зараз.

- Але…

Я рвонулась було за ним, але Котовський впевнено закрив за собою двері, лишаючи мене на самоті в тісній клітці кімнати.

Добре, не тісній. Кімната виявилась просторою, як, правда, і весь будинок. Трьохповерховий будинок мене, якщо чесно, вразив навіть збоку, як і велике подвір'я. Нічого іншого роздивитись під випавшим снігом не вдалось, але я й не старалась, не вдивлялась в темряву.

Зараз, підійшовши до вікна, спостерігала за тим, як Данило вийшов з будинку, направився до машини, але замість того, щоб виймати з багажника речі, сів за кермо. Спочатку серце стиснулось від страху, що він зараз поїде, лишивши мене в незрозумілому статусі нареченої разом з його батьками. Але ні, це було вже зовсім нелогічно!

Я набрала повні груди повітря, намагаючись справитись з приступом панічної атаки. Бажання схопити Котовського за комір сорочки, гарненько так струсонути і вимагати негайно відповісти на всі мої запитання підскочило просто-таки до неймовірного рівня, і я, якщо чесно, ледь стримувалась. Чому я тут? Що відбувається? І наречена… А хто насправді Котовському наречена? Ну точно не я. Я, між іншим, ні на що таке не погоджувалась!

В напівтемряві освіченого ліхтарем подвір'я було видно, як Данило повертався назад в будинок, гучно гримнувши дверима. Зазвучали його кроки на сходах, і я подумки насварила себе за те, що не спробувала за той час, поки Котовського не було, піти з будинку. А потім, все так само подумки, відмітила, що це лише плюсик в карму: я ж адекватна дівчина. А шеф нічого такого страшного і не повинен робити. Пістолет до голови моєї приставляти не буде, вбивати не стане, думаю, та й гвалтувати теж. З ним можна спокійно поговорити, по-людськи випитати, чого йому треба. Тут батьки в домі, сестра… Діти, певне, просто вже сплять.

Скрип незмазаних петель повідомив про те, що Данило повернувся, і я стрімко оглянулась.

- Де ми? – вимогливо спитала я, хоча насправді в голові вибудовувала геть іншу ієрархію питань.

- В домі моїх батьків та сестри. Вони проживають разом, - знизав плечима Данило.

- А племінники?

- Племінники сплять. Вже далеко за північ. Я, між іншим, теж хочу, - Котовский кивнув на ліжко. – І з задоволенням зараз ляжу. До речі, на поверсі є ванна, якщо тобі раптом треба…

Геть не соромлячись, він зняв піджак, швиргонув його на стілець, що стояв в кутку, не хвилюючись про те, що завтра одяг буде геть м'ятий, і почав розстібати гудзики своєї сорочки.

Стягнув її з себе, примірився до стільця, але в останній момент передумав і вирішив все-таки повісити її на дерев'яну спинку, а зверху почепити піджак, що ще не встиг остаточно перетворитись в пом'яту ганчірку.

Я тяжко зітхнула. Фігура у Данила була чудова – будь-яка нормальна дівчина, тим паче, вільна, буде дивитись з цікавістю. Все-таки, Котовський явно вміє дозувати фізичні навантаження. Рельєфні м'язи живота, прекрасний прес, широкі плечі, але жодних біцепсів розміром зі стовбур дуба!

Данило, здається, навіть не помічав, що його роздивляються. Привів свій одяг в порядок, потягнувся до поясу штанів…

- Ні-ні-ні! – я від несподіванки аж втиснулась в підвіконня. – Вдягніться… вдягніться негайно!

- Я ж сказав, що хочу спати, - Котовський плювати хотів на мої претензії. – Робити це в штанях досить дивно. До речі, раджу тобі змінити плаття на щось більш підходяще для цього випадку. Подоивись в пакетах.

Я лишилась стояти на місці. По-перше, підійти до пакетів означало підійти до напівроздягненого Котовського, а по-друге…

- Ми не поговорили, - впевнено заявила я, вирішивши, що це хоч якось може зупинити процес підготовки шефа до сну. – Твоя наречена взагалі в курсі, що ти роздягаєшся при сторонній жінці?

- Ну яка ж ти стороння, - хмикнув Данило. – Ми знайомі вже два роки.

- Це не відповідь.

- Ні, вона не в курсі, - відмітив Котовський. – Тому що у мене її нема.

- Тобто, як нема? – здивовано поцікавилась я. – А твої батьки…

- Вони не прийняли тебе за іншу жінку, - знизав плечима Данило. – Вони розуміють, що перед ними стоїть Ольга Крисіна… Ну добре, прізвище я не уточнював. Що перед ними стоїть Ольга, моя колега, яка зіграє Снігуроньку для моїх племінників і з якою ми ще й попрацюємо над проектом.

Невже таки не збрехав?

- Але чому твої батьки вважають мене твоєю нареченою? – геть заплутавшись, поцікавилась я.