Снігуронька на замовлення - Альма Лібрем

Дурний сон закінчився раптово, наче за клацанням пальців, і я відкрила очі, зі здивуванням виявивши, що автомобіль стояв біля якогось огородженого високим парканом двору. Вулиця була безлюдна, але на вигляд досить пристойна – вимощена дорога, різноманітні паркани, високі будинки за ними. На другій стороні було ще кілька старих, родом, певне, з п'ятдесятих-шістдесятих років будинки, і я згадала чомусь своє рідне містечко.

В салоні автомобіля Котовського не виявилось, але я помітила його силует в світлі фар – чоловік відкривав ворота. Повернувся через кілька хвилин, сів за кермо, спробував громко не стукати дверима, але здивовано зрозумів, що я вже не сплю.

- Де це ми? – спитала я, з усіх сил намагаючись виглядати не настільки сонною. Соромно ж, тим паче, мене зараз побачать чужі люди!

- У моєї рідні, - спокійно пояснив Данило, а потім, правильно зрозумівши моє запитання, доповнив: - В Вінниці.

- І це звідси довго їхати? – фиркнула я. – І дорого? На електричці за кілька годин можна дістатись назад…

- Але не треба, - посміхнувся Котовський, паркуючи у дворі авто. – Виходь, я речі заберу.

Я слухняно вибралась з авто і зупинилась біля нього, почуваючи себе дуже невпевнено. В будинку світилися вікна, звісно, далеко не всі, але яка різниця? Все рівно хтось не спить. Загримотіли вхідні двері, і я ледь стрималась, щоб знов не сховатись в автомобілі, єдиному місці, яке я вже встигла хоч трошки, але вивчити.

- Та не бійся, ніхто не кусається, - розсміявся у відповідь на мою реакцію Котовський.

Він стояв, навантажений пакетами, з таким задоволеним виглядом, що наче лише того й добивався, що я буду налякана та присоромлена. А чоловік та жінка, на вигляд старше п'ятидесяти, вже поспішали до нас. Сестра Данила? Та ну, навряд.

- Данечко? – долинув до нас жіночий голос. – Ну нарешті! Ми тут вже з розуму сходимо! – вона кинулась обіймати Котовського, але зупинилась, помітивши мене.

Котовський посміхнувся, зупиняючись поруч зі мною.

- Познайомтесь. Це моя мама, це мій тато, а це…

- О! – вигукнула позначена як мама жінка. – Данечко! Ти нарешті привіз до нас свою наречену?

Я налякано повернулась до шефа. З яких то пір я його наречена? Це що, він мене так обізвав, чи що?

Або, раптом з неприємним хвилюванням зрозуміла я, мене просто прийняли за іншу жінку.