Катастрофа для мільйонера - Альма Лібрем

Ночувала я в заміському будинку родичів Петорвських. Попросилась до них в гості, бо прекрасно знала, що вдома мене Кирило знайде… Якщо шукатиме. Я навіть не знала, що лякало більше, той факт, що він може мене виявити, чи той, що може просто не приїхати.

Мені хотілось сховатись від усього світу, зарившись головою в пісок, точніше, в сніговий замет, і носа звідти не показувати. Ну, а що, ідеальне рішення. Ще хай засиплять зверху, і ніхто мене не побачить.

Хто б міг подумати, що розчаровуватись в тому, в кого закохалась — це настільки образливо. Ми з Кирилом “зустрічались” всього два дні, стільки ж були в статусі наречених, я вже встигла набрехати про те, що завагітніла, поставила на місце його матусю, що точно сплутала береги, остаточно розчарувалась у чистих світлих почуттях і сама собі розбила серце на дрібні шматочки, не зрозумівши до путя, коли і як це трапилось.

Отаке воно, кохання. Жорстоке, огидне і страшне, гірше не вигадаєш. Катастрофічне. Така собі катастрофа для мільйонера.

Вночі я майже не спала. Зате до ранку прийняла для себе чимало вагомих рішень.

По-перше, хай Кирило зі своєю мамцею йде до біса, не треба мені їх благословіння і вони самі не потрібні. Буду щасливою незалежною жінкою, яку ніщо не стримує.

По-друге, я звільняюсь, бо після того, як ми з Кирилом провалялись в ліжку — і не просто провалялись! — дві доби, якось вже не дуже нормально на нього працюється.

По-третє, я зміню прізвище. На Ладорську вже не вийде, хоча шкода, звісно. Стану Лесею Спокій. Або Лесею Нормальна Поведінка.

Хоча мені краще личитиме Леся Скажена або Леся Безголова. Але для того я маю свою Катастрофу. Від народження.

Накрутивши себе без міри, я нарешті вирішила, що робитиму, вдяглась у позичену сукню, бо на свою парадну, яку вдягла спеціально для того, щоб у Ладорських в гостях виглядати нормально, дивитись навіть не змогла, та поїхала на роботу.

В офісі все починалось, в офісі все й скінчиться.

Ні, ну яка ж мерзенна у Кирила рідня! Крім дітей. Не ображатиму дітей, вони милі, нормальні, і взагалі, не можна про дітей погано. Зате про дорослих, у яких в голові порожнеча, а замість серця каменюка — можна. Ноги вони здумали об мене витирати. Та мені ваш Кирюсик…

Треба. Йой, як треба. Так треба, що аж в животі зводить, вивертає зсередини. Але я все одно просто так не здамся і не дозволю собі піти на поклон до цього паршивезного сімейства. Звільнюсь, от і все.

Сьогодні все було не так яскраво, як у перший мій приїзд. Я навіть нікого не збила, хоча настрій був підходящий. Як назло, сніг розтанув, дороги самоочистились — бо комунальники з ними явно впоратись не могли, не настільки якісно, — а таксист підвіз мене під самісінький офіс. Я швиденько розрахувалась з ним, заскочила всередину і, привітавшись з Мариною, заскочила до ліфту.

Сама-самісінька. Чудово.

На годиннику була одинадцята, отже, мою відсутність вже могли помітити, але мене це мало хвилювало. Відділ кадрів, от вона, мета сьогоднішнього походу! Я поїхала прямісінько до них, навіть кабінет самотужки знайшла, постукала, все як має бути.

Спочатку я планувала написати заяву, зробити з неї літачок і запустити прямісінько у Кирила, ще й так, щоб йому в око потрапити, але потім вирішила, ні, не творитиму дурниць, звільнюсь, як нормальна людина. Зрештою, я можу показати себе з кращого боку, вирізнитись, продемонструвати, що я розумна, стримана дівчина, у якої все нормально з головою та здоровим глуздом, тож рушила у відділ кадрів.

На жаль, всі мої бажання піти красиво розбились об жорстоку відмову.

— Ми не можемо прийти вашу заяву без підписа Кирила Вадимовича, — заявила мені кадровичка. — Проте ви можете зайти до нього просто зараз. Він на місці.

— Але…

— Такі правила.

Лаятись на жінку за те, що вона дотримувалась букви закону, я не стала. Я ж не Галина Ладорська, зриватись на людину просто так, правда?

Довелось йти до Кирила. Я благала ліфт застрягнути по дорозі, але, на жаль, він подолав ті два поверхи так прудко, що я моргнула тільки раз чи два. Ще й дорогою до кабінету та приймальні, у якій я працювала, нікого не було…

Я сподівалась. що принаймні в приймальні буде повно народу, але теж пусто. Довелось обережно шкребтись до кабінету.

Кирило відкрив мені особисто. Побачивши, що на порозі саме я, а не хтось інший, відкрив двері ширше, пропускаючи всередину.

— Привіт, Лесю, — промовив він спокійно.

— Мені сказали, що звільнитись можна тільки з твоїм підписом, — заявила я. — От. Підписуй, — і вручила йому заяву.

Ладорський стиснув папірець в руках, покрутив його так-сяк і всміхнувся. Тоді подивився на мене уважно і промовив:

— Отже, Катастрофо, ти вирішила звільнитись.

— Не хочу мати нічого спільного з корпорацією Ладорських, — заявила я. — Це для мене принципово. Мені не подобається, як керівництво себе поводить з нареченими.

— Он як.

— Ага.

— Що ж… Я готовий підписати твою заяву. Проте у мене є одна умова.