Невипадково - Стейсі Браун
Я вийшла в зал та попрямувала до свого столику. Мені здавалось, що я так довго йшла і весь цей час мої думки займав новий знайомий: «Ну який зухвалець! Це ж як треба кохати себе щоб бути впевненим, що незнайомка так і побіжить в його обійми й буде цілувати. Хоча з такою зовнішністю без сумніву жінки бігають за ним табунами… Так стоп! Про що це я? Що за думки взагалі?» - відганяючи свої міркування я підійшла до столику, де на мене чекав мій кавалер.
Коли він помітив мене, він навіть стрепенувся й мило мені посміхнувся. Тепер я згадала чому мені хотілось врятуватись від цього побачення. Мартін (так звали мого кавалера на побаченні наосліп) був з тих тихих та невпевнених в собі чоловіків, які будуть чекати свою жінку, навіть знаючи що вона була з коханцем. Він слідкував за кожним моїм рухом, з цікавістю слухав кожне слово. А коли не слухав, то намагався мене вразити нудними історіями зі свого життя з мамою. І це ще один величезний мінус в ньому – ну не може тридцятирічний чоловік так залежати від своєї матусі… Загалом в ньому були всі риси, які б я не хотіла мати в своєму чоловікові.
Я завжди мріяла про розкутого, впевненого в собі чоловіка, який знає що хоче й наполегливо прямує до своєї мети. Про такого, який змусить забути про все на світі, й віддатися почуттям… про такого, який поглядом може змусити роздягнутись… і в ці думки знову ввірвався погляд того зухвальця в коридорі… Злякавшись своїх власних думок, я змусила себе прогнати їх і повернутись до вечері.
- Вибач, що затрималась, - вимовила я до Мартіна навіть не піднімаючи очі на нього.
- Нічого страшного… так на чому я зупинився?... ааа, згадав. Вирішила значить моя мама зробити мені сюрприз й перефарбувати мою кімнату, але мабуть забула, що мені не подобається сірий колір. І серед усіх кольорів вгадай який вона обрала? – в цей час він засміявся й не очікуючи на мою відповідь продовжив, - в сірий звичайно!
Я сподівалась, що історії про маму закінчились, але ж ні. І мабуть мені доведеться слухати ці історії весь вечір. Що найжалюгідніше, ця історія звучала з вуст чоловіка, який сидів переді мною в сірій сорочці, яку скоріш за все вибирала також його мама. В голові промайнуло: «І чому вона не супроводжувала синочка на побачення? Дивно! А може вона сидить за сусіднім столиком?». Я обережно подивилась навкруги, й мабуть в цей час посміхнулась бо Мартін збадьорився ще більше:
- Правда, смішно? – і продовжив свою історію.
В цей момент я подумки втекла з побачення. Я зовсім не слухала Мартіна, який продовжував розповідати свої нудні історії. Він так намагався вразити мене, що вирішив розповісти про все своє життя протягом цього вечора. А для мене його життя було нудним й одноманітним. До того ж в кожній історії була мама, то мабуть цьому чоловікові не так вже й потрібна жінка, адже в його житті вже давно є одна. І кожна, хто намагатиметься збудувати з ним стосунки бути почуватися зайвою. І я не хотіла бути такою жінкою. Але в той же час він не такий й поганий і мені зовсім не хотілось його ображати. На допомогу Сєм не варто було розраховувати, бо мій мобільний мовчав. Тому я вже вирішила для себе, що посиджу ще трішки, послухаю його балачки, а потім скажу, що мені треба додому.
Але мої плани зруйнував все той же низький мужній голос, що пробуджував нещодавно в мені цілу бурю емоцій:
- Нікі, це ти?
