Сет кохання та поразки - Ксандер Демір

— Мя-я-я-у, — тихенько пролунав добре знайомий звук. Я опустив очі й побачив Ґатто, який сидів біля моїх ніг і благально дивився вгору. У його блакитних очах читалося відчуття образи та смиренної надії, немов він черговий раз про щось просив.

— Ні, Ґатто, — твердо сказав я, похитавши головою. Здається за ці чотири роки, я вже почав розуміти котячу. — Сьогодні ти залишаєшся вдома. Можеш навіть і не дивитися на мене так.

Схоже, Ґатто добре зрозумів мене: він ще раз м’яко мявкнув, хіба що трохи роздратовано, ніби висловивши своє обурення, чи навіть сказав щось образливе про мене, і пішов до свого улюбленого гамака. Спостерігаючи, як він гордо крокує, я посміхнувся — цей кіт, здається, був єдиною істотою, здатною виявляти більше характеру, ніж деякі люди.

— Ти справді розмовляєш з котом? — пролунав легкий, трохи здивований голос. Я підвів очі й зустрівся з поглядом Вікторії.

Вона стояла в легкій літній сукні кольору оливок, яка вигідно підкреслювала її тонкий силует. Від її легкої посмішки я мимоволі теж усміхнувся.

— А ти, я бачу, маєш справжню пристрасть до суконь, — відзначив я, кивнувши в бік її вбрання.

— Просто вони легші й не так спекотно, — відповіла вона, трохи знітившись і нервово провівши долонями по тканині, ніби хотіла розгладити навіть найменшу складку. Її відповідь була простою, але в ній відчувалася якась природна чарівність.

— Гарний вибір, — коротко промовив я, обережно поправляючи свій бандаж.

— Так ти справді часто розмовляєш з Ґатто? — перепитала вона, трохи нахиливши голову вбік і зацікавлено поглянувши на мене.

— Я.. я просто розумію, що часом той дружочок хоче від мене, — сказав я, прочистивши горло. — Можемо їхати?

Вікторія кивнула, і я відкрив перед нею двері, пропускаючи її вперед. Вона зробила крок, але зупинилася на мить, озираючись на мене.

— Нас знову хтось повезе? — обережно поцікавилася вона.

Я глянув на неї з легкою посмішкою, діставши ключі з кишені й демонстративно підняв їх, щоб вона їх побачила.

— Чому нас обов’язково хтось має возити?

— Але в тебе ж рука зламана, — нагадала вона, злегка піднявши брову, коли ми зайшли до гаража.

— Ти вмієш водити? — кинув я, відчиняючи двері машини.

— Навіть якби і вміла, в мене немає документів, Камі.

— Ну, тоді нема про що говорити, — я підморгнув їй і сів за кермо свого кремово-сірого Porsche.

— Але в тебе зламана рука, — повторила Вікторія, сідаючи на сусіднє місце і все ще не зводячи з мене зосередженого погляду.

— Але не обидві, — відповів я з усмішкою, піднявши праву руку, щоб її заспокоїти. — Звикнеш. Це Італія, тут дехто роками керує без посвідчення. І, повір, тут всі їздять так, наче їх ніколи не вчили.

Вона похитала головою, вже навіть усміхаючись, хоча я помітив, як вона ретельно застібнула ремінь безпеки. Справжня недовіра!

— Як бачу, ти підготувалась до найгіршого? — з посмішкою запитав я, заводячи машину й обережно виводячи її з гаража.

— Просто звикла бути обережною, — тихо промовила вона, хоча я бачив, як пальці трохи нервово стискають край ременя. — До речі, так ти ж так і не сказав, куди ми їдемо. Сподіваюся, не в поліцію?

— О, це поки сюрприз, — відповів я, глянувши на неї з краєм лукавої усмішки. — Спершу нас чекає дорога, і, якщо ти не проти, я увімкну трохи музики.

— Музика? — Вікторія посміхнулася, явно трохи розслабившись. — Ну гаразд, якщо це тебе не відволікатиме.

Я включив улюблений плейлист — звучала якась легка італійська класика з відтінком джазу. Дорога відкривалася перед нами, і навіть з моєю травмованою рукою я впорався з керуванням, навіть не порушуючи швидкості. Сподіваюсь, їй це додало трохи впевненості.

— Знаєш, у тебе гарний смак, — сказала Вікторія, зручніше сідаючи у кріслі. — У мене з музикою важче, усе постійно змішується.

— У чому ще ти б хотіла розібратись, Вікі? — жартівливо спитав я, помічаючи, як вона вже трохи розслабилась.

— У багатьох речах, Камілло. — вона знову посміхнулася. Хоча, на мить здалось, дівчина справді не очікувала цього питання. — Наприклад, у тому, як пристосуватися до країни, в якій я ще зовсім чужа.. Як ти, наприклад, пристосувався, коли їхав на змагання в інші країни? Як воно було?

— Коли ти спортсмен, з часом це стає просто частиною твоєї реальності. Ти наче звикаєш до всього нового й незрозумілого. Інколи ти сам відчуваєш себе чужинцем, але спорт допомагає — ти знаєш, чого прагнеш і чого маєш досягти, а це вирівнює ґрунт під ногами..

Ми виїхали на дорогу, що вела до великого торгового центру з видом на узбережжя. Я хотів, щоб вона хоча б на трохи відволіклась від усіх хвилювань — і від власних, і від моїх.

— А ось і наша зупинка, — сказав я, припаркувавшись поруч з входом.

Вікторія злегка здивувалася, а її обличчя засяяло нервовою посмішкою.

— Навіщо нам торговий центр? — запитала вона, поглядаючи то на мене, то на величезні скляні двері магазину, що виблискували під сонцем.