Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно
— Знаєш, я схильний довіряти лікарям, — спокійно вимовляє Богдан. — Відсутність дітей — проблема двох.
— У нього незабаром син народиться, — я замовкаю, відчуваючи, як до горла підкочується клубок.
— Зраджують не тільки чоловіки, — зауважує Богдан.
Я мовчки дивлюся на нього і вкотре помічаю впевнений погляд, щільно стиснуті губи й вираз обличчя «Я знаю, що кажу».
— Орловський би перевірив ще раз.
У тому, що його нова дружина носить його дитину, я навіть не сумніваюся, тому що впевнена — він зробив тест ДНК. Та що там! Він би й мене перевірив, щоб бути впевненим, що виховує дійсно свого сина.
— Іноді чоловіки бувають як діти, — спокійно відрізає мій співрозмовник. — Ставиш перед ними гарну велику машинку з дешевого пластику й дорогу модель феррарі. Знаєш, що візьме дитина? Велику яскраву машинку з пластику, а на феррарі навіть не погляне.
— І чому? — запитую, глитнувши.
— Тому що в дитинстві тягнешся до того, що гарне, барвисте і якомога більше. З роками починаєш цінувати якість, а не зовнішній вигляд. Деякі чоловіки просто не виростають, Валеріє.
Кожне його слово відбивається в мені. Я приймаю їх за істину, відразу ж обсмикуючи себе й кажучи, що так не можна. Що це лише одна з думок і мені, щонайменше, потрібно почути ще одну, хоча я до остраху хочу вірити, що Богдан має рацію й Ігор усього лише не виріс.
— Мені час.
Богдан підіймається з дивана, знімає зі спинки стільця піджак, одягає запонки. Проробляє це швидкими впевненими рухами й дивиться на мене.
— Доброї ночі.
Я проводжаю його до дверей. Зупиняюся в передпокої, дивлюся йому вслід і коли він смикає ручку, підходжу ближче, щоб зачинити. Богдан не поспішає, стоїть біля дверей, торкається поглядом, а потім ривком притягує до себе. Я чекала чогось подібного, але виходить однаково несподівано й бентежно. Тілом розходиться жар, у ніздрі забивається його терпкий запах, а губи зрадницьки розкриваються під його натиском і впускають його.
Я з бажанням відповідаю на його поцілунок. Хапаюся руками за піджак, ледь відчутно дряпаю шию нігтями, мугикаю йому в рот. Усе припиняється так само швидко, як і почалося. Богдан відхиляється, усе такий же впевнений у собі й сміливий, бажає мені доброї ночі ще раз і виходить за двері. Я ж ледь доповзаю до них кілька кроків і з неймовірним зусиллям зачиняю замки. Хочеться визирнути у вікно і благати його повернутися, але я чомусь впевнена, що Богдан краще за мене знає, що робити.
***
Дорогі, запрошую вас до моєї нової історії "Сім'я у подарунок".
Аннотація
— Як добре, що ти відповіла, Лєнка, — вимовляю в слухавку зі сльозами. — Мені потрібна твоя допомога.
— Що сталося? — схвильовано запитує вона. — Ми їхали на два тижні на острови, я вимкнула зв’язок, щоб по роботі не турбували.
— Єгор мене вигнав. Знайшов іншу і сказав, щоб я брала сина й забиралася.
— Тобто як вигнав? Давно? Ти де зараз?
— Я… я в Багрова.
— У кого? — ошелешено перепитує сестра.
— У Саші… він… ми випадково зустрілися, і він допоміг мені.
— І? Ти сказала йому про сина? Розповіла, що після тієї ночі народила від нього дитину?
— Ні, звісно. Він мене навіть не пам’ятає.
