Сет кохання та поразки - Ксандер Демір
У цю мить я відчув полегшення. Ми дійсно впоралися з першою зустріччю, і, схоже, рідні не мали жодних сумнівів щодо нас. Вони дивилися на Вікторію з такою теплотою, що навіть я майже відчув себе зворушеним, або трішечки зайвим.
— Що ж, — гучно сказав я, відводячи погляд від них і показуючи на накритий стіл. — Давайте вечеряти?
— Чудова ідея, синку, — підхопив дідусь, радісно потерши руки. — Що в нас сьогодні на вечерю?
Ми всі сіли за стіл, і я підсунув стілець для Вікторії, намагаючись показати себе хорошим «нареченим», хоча, як здавалося, наша маленька вистава вже була успішною. Принаймні, я вірив у це.
— То як ви все-таки познайомилися? — поцікавився дідусь, уважно поглядаючи то на мене, то на Вікторію. — І чому так швидко вирішили одружитися?
— Діду, — почав я, аби Вікторія не так сильно хвилювалась. Хоча насправді, трималась вона надто впевнено. — Ми познайомилися досить давно. Тоді, коли я приїхав до Києва на змагання.. Ми випадково зустрілися того вечора, і якось так усе й закрутилося. Не скажу, що це було кохання з першого погляду, але Вікторія мене справді зацікавила…
— О так, — підхопила вона, усміхаючись, і я на мить відчув, що наша історія звучить надзвичайно правдоподібно. — Камілло був надто дотепним, намагався вразити своїх друзів у ресторані. Здається, ко-ожен, в той вечір, помітив цього харизматичного хлопця.
Я засміявся, похитавши головою. Я навіть не пояснив Вікторії деталі, але вона додала їх так майстерно, що я сам би повірив, ніби все справді було саме так.
— О! — раптом удав, що згадав ще один момент. — Ти тоді була зі своєю подругою… такою… білявкою, якщо не помиляюсь. Як її звати…
— Дарина, — швидко відповіла Вікторія, киваючи головою.
— Точно! Дарина! О боже, якщо чесно, вона мені не сподобалася. Така манера — зваблювати кожного, хто трапляється їй на шляху! Мабуть, вона дуже любить тенісистів.
Ми обоє засміялися, і я на мить упіймав її погляд. У її очах сяяв якийсь загадковий блиск, а на щоках грала природна рум’яність, від якої вона виглядала ще привабливіше. Її обличчя було ніжним, з крихітними родимками на щоці та шиї — немов сузір’я на чистому небі.
— Цікаво, — задумливо сказала бабуся, й ми з Вікторією відразу звернули на неї увагу. — Це справді так цікаво! Ох, як я сумую за своїми молодими роками… Атмосфера, безтурботність…
— Люба, ти ще багатьом даси фору, навіть у своєму віці, — м’яко промовив дідусь, усміхнувшись і ніжно взявши бабусю за руку.
— Дякую, що знову нагадав мені про мій вік, — пожартувала бабуся, закочуючи очі й сміючись.
— І як я з тобою живу вже сорок шість років?
— Сорок шість? — вигукнула Вікторія. Я здивовано глянув на неї, а вона прикрила рот рукою. — Вибачте… просто… це дивовижно! Сорок шість років разом?
— Так, — відповіла бабуся з м’якою усмішкою. — Іван почав залицятися до мене ще в школі. Але ми почали зустрічатися, коли мені було шістнадцять, а йому щойно виповнилося вісімнадцять, і він пішов в армію. Я чекала на нього майже два роки. І коли цей блакитноокий красень повернувся, він одразу ж зробив мені пропозицію. Батьки були категорично проти, але нам було байдуже. А після народження мами Камілло ми переїхали жити до Італії. І тут залишилися назавжди.
— Це як у найромантичніших фільмах, — прошепотіла Вікторія, схиляючись головою на свою долоню. — Просто дивовижна історія.
— Ох, доню, я впевнена, у вас із Камілло буде ще краще! — з радістю сказала бабуся.
— Та-а-ак… — невпевнено протягнув я, поправляючи бандаж на руці. — Сподіваюся, що так і буде. Правда ж, Вікі?
Вона посміхнулася, а на її щоках заграв ніжний рум’янець, і, тихо кивнувши, відповіла:
— Навіть не сумніваюся, Камі.
Я усміхнувся у відповідь. Можливо, ми хоч би потоваришуємо за цей час.. А коли бабуся й дідусь дивилися на нас із такою ніжністю, що я навіть сам собі почав здаватися іншим — на диво кращою версією себе.
