Сет кохання та поразки - Ксандер Демір

Я кивнула, трохи розслабившись, і схилилася на руку.

— Отже, ти спортсмен? — спитала я, поглядаючи на інтер’єр будинку. Тут було так затишно і красиво, як у старих фільмах — усе надихало, навіть меблі й світло.

— Здається, я вже казав, що граю в теніс, — роздратовано відказав Камілло, закочуючи очі.

— І… як виходить? — авжеж, я знала, що тепер його рука травмована.. і здається, він навіть пропустить найближчий чемпіонат.. і мені справді було шкода що так вийшло, адже, можливо, його кар'єра зараз на паузі через мене. Я не хотіла, аби все так сталось..

Камілло гучно хмикнув, почесавши своє підборіддя.

— Та так, нічого особливого. Лише виграв кілька міжнародних чемпіонатів, разів так з шість поспіль, — саркастично відповів він, натягнувши посмішку. — До речі, через місяць — відбірковий тур на чергові змагання.

— Мені шкода, щиро…

На цей раз, він змовчав, похитавши головою.

— Я.. байдуже! — буркнув він й одразу ж піднявся з-за столу. — Ходімо, покажу тобі територію, щоб ти випадково не заблукала. І до того ж треба поговорити.

Я кивнула і піднялася слідом за ним. Ми підійшли до дверей, і я знову почула знайомий радісний звук — Ґатто вже з нетерпінням чекав на нас і муркотів, ніби щось просив у свого господаря.

— Він обожнює проводити час на вулиці, — сказав Камілло, пропускаючи кота поперед себе. — Іноді буває важко затягнути його назад, особливо якщо він починає плавати в басейні.

— Він любить плавати? — здивовано запитала я, ледве стримуючи посмішку.

— Так, — підтвердив Камілло, злегка усміхнувшись. — Ця порода не боїться води. Він із задоволенням проводить час у басейні.

Я не могла не посміхнутися, уявляючи, як цей маленький «леопард» пірнає в басейн і розбризкує воду навколо. Ми пройшли кілька кроків до саду, і я зупинилася, насолоджуючись видом розкішного подвір’я, яке розгорталося переді мною: у зелені рослин і кольорових квітів заховалася невелика альтанка, а вдалині мерехтіла синьо-блакитна гладінь басейну, в який Ґатто вже збирався стрибнути.

— Він точно ідеально вписується в це місце, — прошепотіла я, дивлячись, як Ґатто радісно підходить до краю води.

Камілло теж усміхнувся, поглядаючи на свого пухнастого друга.

— Ґатто любить тутешнє життя. І я дуже заздрю йому, — промовив він, а потім перевів погляд на мене, і усмішка зникла. — Тепер до справ. Нам потрібно продумати, як ми представлятимемо наші стосунки.

Я кивнула, готова слухати його плани.

— Мої рідні — люди з гострим почуттям інтуїції, особливо бабуся. Її важко обдурити. Нам потрібно не лише дотримуватись версії, що ми давно зустрічаємось, але й пам’ятати дрібниці — як ми познайомилися, як розвивалися наші стосунки, які в нас улюблені місця, плани.

— Розумію, — відповіла я. — Мабуть, ти вже маєш продуманий сценарій?

Камілло ледь помітно усміхнувся.

— Можливо. Але я хотів, щоб ти теж додала трохи реальності в наші розповіді. Так ми легше запам'ятаємо «історію», і вона здаватиметься природнішою. Ще дещо важливе… бабуся та дідусь можуть ставити особисті питання. Просто поводься спокійно і не показуй страху — вони легко його відчують.

— Буду триматися впевнено, обіцяю, — відповіла я, схрещуючи руки перед собою.

— Тобі дуже личить впевненість, Вікторія, — несподівано сказав Камілло, продовжуючи йти та не невимушено дивитись перед собою. — Тому я про це не хвилююсь.