Сет кохання та поразки - Ксандер Демір

Камілло

Я стояв перед елегантним фасадом ресторану, що відблискував у вечірньому світлі, куди мене покликала Вікторія. Чесно кажучи, я був здивований. Жодних планів на вечерю не було. Зараз мої дні розписані до хвилини: тренування, підготовка до фінального етапу, відпочинок. Проте, на щастя, я зміг вмовити тренера відпустити мене сьогодні раніше, аби я зміг потрапити на… побачення?

Вікторія: «Я вже в середині. Чекаю..»

Я сховав телефону назад в кишеню й рушив до Вікторії. Я втягнув повітря в груди, відчувши знайомий запах моря, що долинав із вулиці, й упевнено ступив у ресторан. Усередині панувала тиха, стримана атмосфера: приглушене світло ламп, м’який гул розмов і легкі акорди джазу. До мене підійшов адміністратор і люб’язно провів до столика.

Там сиділа вона. Вікторія. У розкішній темній сукні, що підкреслювала кожен вигин її тіла, з ледь помітним макіяжем і зібраним волоссям. Вона виглядала так ідеально. І водночас.. чужою? Її погляд був відсторонений, і ця прохолода в її очах бентежила мене більше, ніж будь-які слова.

— Привіт, — промовив я з легкою усмішкою, нахиляючись до неї й залишаючи короткий поцілунок на щоці. Вона ледь кивнула у відповідь. — Ледь вмовив старого мене відпустити. Він знову сотий раз назвав мене «Ромео».

Я чекав на її звичний жарт чи легку усмішку, але Вікторія залишалася непорушною.

— Сподіваюсь, у тебе все добре? — її голос був тихий, майже відсторонений.

— Та-ак, — протягнув я, спостерігаючи за її темними очима, які усіляко уникали мого погляду. — А в тебе все добре?

— Так, — коротко кивнула, але ця усмішка була натягнутою, як маска.

Я нервово видихнув і взяв до рук меню, намагаючись розрядити атмосферу.

— Гаразд, — прошепотів я, відкриваючи меню. — Чому ми в ресторані? Ти організувала для мене побачення?

Я хитро усміхнувся, припіднявши брову, та глянув на Вікторію.

— Нам потрібно серйозно поговорити, — холодно промовила вона, уважно дивлячись кудись вбік, позаду мене.

— Про що? — здивовано перепитав я, звузивши очі. — Хочеш зробити мені пропозицію руки та серця? Вікторія, ти забула? — я посміхнувся, піднявши праву руку. — Ми вже одружені, кохана.

Але Вікторія не посміхнулась… нічого. Вона продовжувала залишатись холодною, рідко зустрічаючись з моїми очима.

— Камілло, це… це серйозно.

— Мені абсолютно не подобається твій холодний тон, — серйозно сказав я, відкладаючи меню вбік. — Щось сталось? В тебе якісь проблеми?

— Нам потрібно розійтись.

Я ще хвилину сидів, втупившись в її без емоційний вираз обличчя. Я правильно усе почув? Та ні… мені здалось.. так?

— Вітаю, готові зробити замовлення? — гучно запитав офіціант, несподівано з’явившись поруч.

— Потім! — гаркнув я, не відводячи погляду від Вікторії. В офіціанта не залишилось вибору, як швидко відійти. — Повтори.

— Я хочу розійтись з тобою, Камілло, — знову так само холодно повторила Вікторія, опускаючи очі. І її голос був безбарвним, ніби вона зачитувала текст.

— Розійтись? — нервово перепитав я, посміхаючись, але в цій посмішці не було жодної радості. — Це якийсь жарт? Розійтись.. Хах..

— Камілло…

— Ти хочеш розійтись, — я істерично протер шию, відкидаючись на стільцю. — Дозволь запитати, чому?

— Я втомилась грати роль твоєї дружини, — швидко сказала Вікторія, прочистивши горло. — Ти мене дратуєш, Бореллі.

— Це щось новеньке, — я посміхнувся, наближаючись до дівчини ближче. — Коли ж саме я тебе дратував, кохана? Коли ти сама обіймала мене? Цілувала мене? Стогнала піді мною, як кішка? М? Коли?! Бо я, бляха, цього не пам’ятаю!

Вікторія зітхнула й відвела очі.

— Не варто так говорити.

— Чому ні? — я зірвався. — Ти хочеш піти — іди! Але не вигадуй дурниць!

Я сидів нерухомо, ніби мене прибило до стільця. Кожне слово Вікторії врізалося в його свідомість, залишаючи за собою порожнечу й розгубленість. Я продовжував дивитись на неї, однак вперше не впізнавав.

— Вікторіє, — мій голос зірвався на шепіт. — Я не розумію, що відбувається.

Вона сиділа напроти, відвівши погляд, і пальцями нервово крутила серветку. Її руки тремтіли.

— Це рішення не сьогоднішнього дня, — тихо промовила вона, намагаючись зберегти холодний тон. — Просто… настав час усе закінчити.

Я знову відкинувся на спинку стільця, притискаючи пальці до скроні. Я розгублено ковтнув повітря, намагаючись зрозуміти, чи це якась жорстока гра, чи реальність.

— Закінчити? — повторив я із гіркою усмішкою. — Ми… ми взагалі-то тільки почали. Вікторіє, ти серйозно думаєш, що я дозволю тобі ось так просто… піти?

— Камілло, я прошу тебе, не ускладнюй.

— Я ускладнюю?! — мій голос знову зірвався, і я різко підвівся зі стільця, змусивши кілька пар очей в ресторані звернути на них увагу. — Ти сидиш тут і кажеш мені, що хочеш розійтись, без пояснень, без причин, і це я ускладнюю?!