Сет кохання та поразки - Ксандер Демір

Його пальці нервово стискали чашку.

— Це не просто гра. Це мій шанс довести самому собі, що я сильніший. Що я витримав. Що я більше не зламаюсь. А Орсо… він не розуміє, що таке чесна перемога. Для нього виграти за будь-яку ціну — це нормально. Але не для мене. І тому я мушу перемогти. Для себе. Для тих, хто в мене вірить. І... — він затих, опустивши погляд. — І для тебе, особливо.

Його останні слова прозвучали тихо, однак в них було стільки щирості, що я відчула, як серце стислося. Я взяла його руку у свою, легенько стиснувши.

— Ти вже переміг, Камілло. Ти повернувся у спорт. І я вірю, що ти зможеш усе. Але не заради помсти. А заради себе.

Він на мить подивився на мене, а потім ледь помітно кивнув.

— Ти права.

Камілло спокійно зробив ще один ковток кави, а в його очах горів вогонь. Я ніколи не бачила його таким зібраним і впевненим. Він був не просто гравцем, що виходить на корт. Він був воїном, який йде на бій, де ставка — його гордість і віра в себе.

— На фіналу все зміниться, — тихо сказав він, ніби більше собі, ніж мені.

— Я не сумніваюсь у тобі, Камілло, — я ледь помітно усміхнулась. — Але пам’ятай, що справжня перемога не в тому, щоб принизити суперника. А в тому, щоб показати, на що ти здатний.

Він уважно подивився на мене, і я побачила, як напруга трохи спала з його плечей.

— Дякую, Вікторіє, — його голос звучав щиро. — Ти завжди знаєш, що сказати.

— Для цього й існує дружина, — пожартувала я, злегка штовхнувши його плечем.

Ми обоє засміялися. Навіть Ґатто, ніби підтримуючи нас, муркнув, розтягнувшись на лавці поруч. Залишок вечора ми провели у спокійних розмова про все, що тільки могли згадати… Принаймні саме так.. я запам’ятаю Камілло… нас.