Зцілений тобою - Тетяна Котило

    Ввечері з новеньким смартфоном і ноутбуком в руках Макар завітав до Мар’яни. Після того, як провів інструктаж з користування гаджетами, радо скористався запрошенням залишитись на чашку чаю. Мала вже освоїла електричний чайник і навіть кавомашину. 

– Швидко вчишся. 

– Я ж не зовсім дрімуча. – злегка образилась. Може вона й родом з провінції, але усе-таки елементарні речі, такі, як увімкнути електрочайник, вміє і знає.

– Не ображайся. Я досі не дружу з кавомашиною, а ти за день розібралась з клятою штукенцією.

– Та я не ображаюся. – сіла, оглядаючи своє нове помешкання. Її переслідувало двояке відчуття. Мріяла все життя опинитись у великому місті, а тепер страшно залишатись на самоті у новій квартирі. Блукати містом в якому нікого не знає.

– Хвилюєшся, як все буде?

– Є трохи. Тут все нове і таке чуже.

– Це поки. Людина до всього звикає. Потрібен час. 

Мар’яна помітила, як Макар посерйознішав. Його безпосередня посмішка, якою зігрівав, кудись раптово зникла.

– Щось трапилось?

– Не впевнений, Мар’яно, я щодо твого переїзду. Маю побоювання, що ти можеш закохатись в … 

– Про що ти кажеш, Макар? Нічого такого я за собою не помічаю.

– Це поки. Боюсь, він знищить тебе. Розтопче. Пошматує серце, а з ним душу.

– Але ти ж сам пропонував Любомирові, аби я певний час пожила у нього. Я чула вашу розмову.

– Так, бо не думав, що це серйозно. Думав, пересидиш день, два, залишившись для нього непомітною, а там я б щось вигадав. Ти не розумієш, Мир нічого просто так не робить.

Мар’яна торкнулась плеча Макара, вдячна йому за турботу. З перших хвилин їхнього знайомства відчула симпатію, котра все дужче переростала в міцний взаємозв'язок. І тут йшлось не про закоханість, а радше про якусь духовну спорідненість двох душ.

– Мені потрібен цей шанс. Зрозумій. – не сумнівався, бо бачив в блакитних очах – жагу до перемін. – Я впораюсь. – запевнила не його, а швидше себе.   

Макар кивнув, а за мить повернув обличчю щиру посмішку.

– Тоді я спокійний. 

***

     Мар’яна так втомилась за останні дні, що проспала до самого світанку. Чи не вперше прокинулась не від співу півнів чи мугикання корів, а під ранковий спів пташок.

Ідеально білосніжні простирадла пестили молоде тіло. Свіжий аромат, який витав повсюди проникав у носа, і зокрема душу. Вона лежала із заплющеними очима, не поспішаючи покидати приємне тілу місце. Стривай. Напружилась, бо несподівано в кімнату пробрався ще один запах. Аромат, який з нічим вже не сплутає. Розплющила різко очі й сіла в ліжку, вгамовуючи серцебиття.

Мир сидів в кріслі й спостерігав за дівчиною. З-під м’якої ковдри визирали стрункі засмаглі від сонця ніжки. Гарні, як і пальчики на ногах. Але їх було не зрівняти з пишністю грудей, що випинались крізь чорну футболку, котру чомусь прихопила зі собою ще з котеджу. Його футболку. Це його річ зараз прилягала до її голого тіла. Це під ним воно ховалось та ніжилось від дотику м’якої тканини. Це його хотілось взяти й розірвати, аби більше не сміла без дозволу брати чуже.

Годі, оглядин.

– Підіймайся. В нас за розкладом ранкова пробіжка. – схопився з крісла, надавши обличчю звичної суворості. 

Помітивши, що на Мирові був одягнений спортивний костюм, Мар’яна зрозуміла, що то не жарт, і її ранки тепер розпочинатимуться зі спорту. 

– На столі стоять пакети зі спортивною формою і взуттям. Переодягайся. 

Мар’яна поглядом віднайшла пакети, з яких за мить витягла легінси, топ і бігові кросівки. Переодягнувшись, вона вийшла до Мира. Той обвів її пронизливим поглядом, змусивши ніяковіти. Ховала очі, так, ніби на ній не було нічого окрім взуття. Чоловік пройшовся поглядом вздовж вузької талії, плаского живота, і нарешті зупинився на пишному декольте. Мар’яна зарум'янилась від сканування її тіла. 

Кров з молоком. До біса апетитна.

–  З розміром я вгадав. Варто попрацювати над боками й злегка підтягнути живіт. Все інше, не погано збереглось. 

Здавалось, Мар’яна втратила дар мови. Обговорювати свої принади з дорослим чоловіком було вкрай складно. Блідла і знову червоніла. М'ялась, ховалась за довгими пшеничними пасмами.

– Волосся краще заколоти, аби не заважало. – обійшов ззаду та без дозволу власниці зібрав його в долоню. М’яке. Як і думав. Пахло польовими квітами з домішками трав. Він простягнув руку, аби Мар’яна зняла зі свого зап’ястя гумку та дала йому. Послухалась. Обережними рухами переплів густе волосся, зав’язавши його в довгий хвіст. 

Спиною відчувала тепле дихання на своїй шкірі. Від цього зробилось приємно. Вона знову мимоволі заплющила очі, але, згадавши, як минулого разу потрапила на гачок, хутко випрямила спину. Не заперечуватиме, їй подобалось, як Мир грав її волоссям. Раніше їй ніколи не доводилось зазнавати подібної ніжності. Матері, а тим паче батькові не властиво було проявляти якихось емоцій, окрім, як негативних.

– Ходімо. У мене небагато часу. Сьогодні я бігаю з тобою, завтра – ти сама. Тому запам’ятовуй місця, якими краще за все пересуватись.

Мар’яна старалась запам’ятати маршрут і не відставати від Любомира. За двадцять хвилин стало очевидно, що чоловік бігає регулярно, а вона в своєму житті вперше, якщо не вважати втікання від батька чи Славка.

– Давай-но, Мар’яно, це тобі не корів випасати.

– Не знаю, що легше. – сперлась обома руками на коліна, дихаючи так, ніби зараз виплюне легені.

Любомир непомітно усміхнувся. Мишеня, не проти гумору.

– Дихай правильно. Вдихати й видихати треба через ніс і напіввідкритий рот. При великих навантаженнях можна дихати одним ротом. Спробуй. 

Мар’яна повторила за Любомиром.

– Молодець.

Ось те – молодець, якого ніколи не від кого до сьогодні не чула, підбадьорило. В неї, наче помістили двигун запрограмований на витривалість та швидкість.