Зцілений тобою - Тетяна Котило

     Тільки-но Мар’яна задрімала, як раптом з вітальні почувся голос Макара.

–  Їй не можна назад. – чоловік наполягав на своєму.

– Що ти пропонуєш? Забрати її з собою і няньчитись, як з дитиною.

З погляду Макара стало очевидно, що саме те він і мав на увазі. 

– Вона може переночувати кілька днів в тебе. До мене їй не можна, ти ж розумієш.

– А в мене значить можна. – самітник, який навіть не вжився з пухнастим котом, на ім’я Рудий, не міг уявити в своєму домі тінь чужої особи до того ж жінки. Дівча. Юне. Зелене. Бери й ліпи з неї що завгодно. Та Мирові цього не потрібно. Якщо його і зацікавить якась з жінок, то сильна, вольова, впевнена в собі, а не мишеня – сіре, лякливе, що себе не любить. – Винайми їй квартиру, твоя заробітна плата цілком дозволяє таку розкіш. Мишеня, пищатиме від щастя.

Мар’яна тулилась до дверей, вловлюючи через отвір розмову двох чоловіків. Це було схоже на перекидання один одному м’яча. Хто впустить, той програв. Не витерпіла, схопилась за клямку дверей. Зараз її долю вирішували Макар і Любомир. До цього – батько. Може, годі. Вона вперше відчула в собі впевненість. Впевненість, що не хоче жити так, як жила до цього. 

– Забери, мене з собою. – увірвалась до кімнати, кинувшись до Любомира.

Знову хапалась за рукав його сорочки, ніби за шанс – бути врятованою. Хотіла, щоб тим шансом став саме він. Бо вбачала в ньому твердість волі й силу духу.  На його обличчі не було помітно жодних емоцій. Суворий, як сталь. Мир прошивав дівча холодним поглядом, мов гострим металевим свердлом.

Безглузде мишеня, думає я пожалію її. Тримала міцно, і здається не думала відпускати. Звісно, адже їй не було чого втрачати.

– Макар, залиш нас. – попрохав, чи то радше наказав, бо не вмів по-іншому, а сам не відводив очей від мишеняти, котре раптом осміліло. 

Людина у відчаї здатна на незбагненні вчинки, варто загнати її в куток і вона почне оборонятися. Любомир зачекав, коли за Макаром зачиняться двері й тільки тоді промовив:

– Чому я? Чому не Макар? Він здатний пожаліти. 

– Тому. – бігала очима, відчуваючи тривогу, а що як відмовить. – Мені не потрібна жалість. Мені потрібне геть інше. В тобі відчувається характер, рішучість, те, чого бракує мені самій.

– Думаєш зі мною тобі буде краще? Я зовсім не добрий, як тобі могло здатись. Я буваю надто жорстоким до інших. Я черствий. Схиблений на контролі. Вловлюєш, скільки мого – Я?! І я не запитую зараз, а стверджую. 

Мар’яна запнулась на мить, знищуючи залишки бісових сумнівів.

– Навчи мене всього. Манерам, характеру, спокусі. Життю. – дивилась в очі поки перелічувала бажане. 

Намагається з усіх сил показати свою впевненість, аби тільки погодився. Аби тільки забрав з собою. Відчайдушна, якщо погоджується на такий крок. Мишеня не усвідомлює, що то не шкільна програма за десятий клас, то життя. Справжнє, без прогулів та потурань. Без змоги скласти іспит повторно.

– Гаразд. Але за однієї лише умови. Обіцяй, що не закохаєшся в мене, бо, якщо так трапиться, то умові кінець. Наші шляхи розбіжаться в той же день.

Мар’яна зраділа, адже у неї з’явився шанс бути врятованою. Шанс вирватись з пут злиднів і пияцтва. Звільнитись від принижень і насилля. Вона щойно отримала шанс на краще життя, і будь-що скористається ним.

– Обіцяю.

Любомир одним кивком голови дав зрозуміти, що угода відбулась. Впорається – добре для неї. Ні, то повернеться в нікуди.

– Вранці виїжджаємо.

Зраділа. В очах радість, на обличчі посмішка, наче виграла в лотерею.

– Тільки. У мене нічого з собою немає. Навіть документів. 

– В наш час, це не проблема. Макар займеться всім необхідним. Все інше придбаєш по приїзду.

Любомир схопив зі столу планшет і вийшов у двір. Тільки-но чоловік зникнув за дверима котеджу, Мар’яна на радощах застрибала. Вона вільна. Вона забереться з цього глухого села якнайдалі й житиме. Житиме, як їй заманеться.

***

     Авто рухалось вздовж села в якому жила Мар’яна. Проїжджаючи повз знайомі хатинки, серце дівчини стислось. Звідси не було видно її дому, тільки магазин в якому пропрацювала достатньо, аби зрозуміти, що більше не може.

Мимоволі озирнулась. 

– Це лише місце. – промовив Любомир, помітивши, як поглядом проводжала рідні місця.

–  В якому я народилась.

– Так, і в якому тебе щодень вбивали.

Мар’яна відірвала погляд від стареньких хаток оповитих ранковим туманом. Мир мав рацію. Не було за чим горювати. Хіба за матір’ю. Проте, мить смутку минулась тільки-но згадався увесь біль якого завдали удвох з батьком. Завжди захищала його. Не намагалась задля неї якимсь чином вплинути на нього. Мирилась зі своєю недолугою долею і вимагала цього ж від неї. Мар’яна завовтузилась на сидінні, дістаючи з кишені своєї давно не модної куртки застарілий мобільний. Вона витягла з нього свою сім-карту, відчинила вікно й з усієї сили жбурнула на дорогу. Після цього відкинулась на подушку сидіння і зітхнула. Буцімто скинула перший шар липкого, напрочуд в’язкого минулого. Чим далі від’їжджало авто, тим легше ставало дихати. Її повинна б була лякати невідомість, але поки, окрім полегшення та цікавості не відчувала нічого. 

Дорога ожила. Автомобілі один за одним неслись в стрімкому дорожньому потоці. Макар, то пришвидшувався, то знову сповільнювався. Обганяв, звільняючи простір їхньому авто. Мар’яну від такої їзди дещо почало закачувати, проте, вона трималась з усіх сил, аби тільки не створювати додаткових проблем. Любомир байдуже сидів вдивляючись в екран робочого смартфона. Асфальтованою дорогою чи дорогими автомобілями його аж ніяк не здивуєш. А ось Мар’яну, легко. Он, як вертить туди-сюди головою, наче той пес на передньому сидінні з висунутим язиком.

Через дві години перед Мар’яною зависочіли багатоповерхівки, що здавалось своїми дахами торкалися самих хмар. І, як тут не згубитись. Засумнівалась на долю секунди у своєму рішенні. А ще ж навіть не почалось справжнє випробування. За мить авто зупинилось біля одного з висоток.