Катастрофа для мільйонера - Альма Лібрем

Помічниця відірвала погляд від папірців, які саме розкладала, і похмуро промовила:

— Допомога? А це що таке, побудова заводу, по-вашому, Кириле Вадимовичу? Мені здається, я саме корпоративом і займаюсь.

— Не така допомога, — похмуро хитнув головою я. — Розумієш, Лесю. Це торкається Наталі…

— Ви хочете їй освідчитись?

Я ледь не вдавився. Отже, дівчата це обговорювали? Можливо, Наташа навіть радилась з Лесею з цього приводу… Недобре, дуже недобре.

Звісно, я не вважав, що одруження — це така специфічна пастка, яку влаштовують для чоловіка. Ні, так думати геть неправильно, я ж не який-небудь сексист (попри те, що Леся мене так називала), який всіх міряє однією міркою. Є багато щасливих пар. Просто це ж має статись через кохання, а не тому, що моїй мамі щось встрелило в голову, а Котляревський-старший, батько Наталі, вважає, що сімейні узи кращі за будь-які домовленості. Між іншим, це зовсім неправда.

Тож, як на мене, для всіх буде краще, якщо ми з Наташею так і лишимось чужими одне одному, а не пов’яжемо власні долі, не маючи притому жодних почуттів. Головне, щоб дівчина не придумала собі нічого романтичного на основі балачок її батьків, бо буде геть сумно, і я поняття не маю, що тоді з нею, замріяною, робити.

Судячи зі скептичного, сердитого навіть погляду Лесі, вона зараз теж про мене нічого доброго не думала.

— То що, — нагадала вона про своє питання, — ви хочете їй освідчитись?

— Зовсім ні! — вигукнув я. — Навпаки. Я думаю, що моя, та й Наташина сім’я, чекає цього освідчення. Але ми з нею чужі люди. І зовсім не підходимо одне одному.

— Ага.

— Тож, Лесю, мені знадобиться вся твоя катастрофічна креативність.

Вона осудливо подивилась на мене, очевидно, невдоволена жартом щодо прізвища, і уточнила:

— Що саме я повинна зробити?

— Ти зможеш вигадати щось таке, щоб ніхто вже не намагався нас з Наташею одружити? Відволікти увагу, щось типу того? Знаєш… Якийсь прецедент, після якого пропозицію вже зробить тільки дурний, бо це вже буде геть недоречно. Але так, щоб свято не було зіпсоване. Мені просто нічого конкретного в голову не приходить, на жаль, а то я б спробував самотужки все влаштувати…

Леся примружилась.

— Отже, я все-таки буфер, яким прикриваються від небажаних стосунків.

— Мушу зазначити, що в цьому питанні теж потрібен неабиякий професіоналізм, — кивнув я.

— Ага. Професіоналізм. Ну, — Леся скривилась, — в принципі, я можу спробувати щось вигадати.

Я ледь стримав повний полегшення видих.

— Дякую, — промовив я. — З мене премія, якщо впораєшся.

— І звільнення, якщо ні? — вигнула брови Леся.

— Обирай мотивацію собі самотужки.

Вона кивнула.

— Я постараюся. Ой як я постараюся.

Звучало, якщо чесно, трішки небезпечно. Але я трохи подумав над почутим і дійшов до логічного висновку: гірше не буде. Краще ми з Лесею вкотре погриземося, аніж я все-таки одружуся з Наташею через те, що наші сім’ї пруть, мов танки. Не сумніваюсь, з них станеться і вінчальну церемонію нам влаштувати, без нашої на те згоди, і сказати, що все так, як має бути.

Тож краще довірю свою долю в руки однієї рудої Катастрофи. Принаймні, вона точно зможе щось вигадати. А сподобається воно мені чи ні, потім вже побачимо.