Останній спадок - Андрій Новік

— Так. — Він намагався не виказувати хвилювання й упевнено закивав, відводячи очі нібито на дрібні залишки давніх фресок над столом і маленьке віконце під стелею позаду священика. — Ця жінка приїхала зі Штатів, а ви знаєте, як американців вражають наші архітектурні пам’ятки.

— А ви її екскурсовод? — Священик кинув на Мелані запитальний погляд.

— Так, — Ярослав усміхнувся. Те, що священик сам зробив такий висновок, було добрим знаком.

— Чудово, отже, зможете перекладати їй усе, що я розповідатиму. А розказати, повірте, є що: цього року ми відкрили нову залу.

— Не турбуйтеся, — мовив Ярослав, — я маю всю необхідну інформацію, тож проведу екскурсію самотужки.

До підземель Костелу Петра і Павла, як і Домініканського собору, до прикладу, спускалося небагато відвідувачів, тому, аби не відбивати в них охоти побачити старовинні ходи та руїни древнього міста, на яких стояв храм, дозволяли проходити й стороннім екскурсоводам зі своїми групами. Звісно ж, кожен мав зробити незначний фінансовий внесок у справу продовження реконструкції.

— Ох. — Обличчя священика накрила тінь суму від втрати чи не єдиної за день нагоди розповісти про своє ж захоплення. — Що ж, можете йти, але час екскурсій у нас фіксований, наперед визначений. Раджу вам дочекатися 11:30, на цю годину заплановано найближчу екскурсію. Якщо хтось прийде.

— Тоді ми зачекаємо на вулиці. — Ярослав звірився з годинником — залишалося двадцять дві хвилини.

Ярославові на мить навіть стало жаль доброго чоловіка в чорній рясі, для якого і сам костел, і його історія були всім: відверте розчарування через мізерне зацікавлення туристів підземеллями непомітно, але щодня дедалі більше поглинали його. Усі знали про костел Ордену єзуїтів якусь дещицю, заходили оглянути понищені часом розписи та лякалися тимчасово розкладеного тут риштування. Іноді обережно зиркали на дерев’яну труну, що знаменувала смерть. Та й екскурсоводи, яким дозволяли заходити з групами до підземних приміщень, не особливо поділяли ентузіазм священиків, побоюючись просити екскурсантів про додаткову оплату. Зазвичай туристи-українці, зачувши про ще одне стягнення, хоч і незначних, але коштів, вибухали фонтаном параноїдального обурення. Те, що зараз на порозі американка, тішило серце священика, вселяючи віру у свою непомітну, та все ж велику справу.

— Стривайте, — гукнув їм чоловік у чорному, коли Ярослав уже виходив до темного коридору, — але ж вам нічого не відомо про нові зали. Я наполягаю на особистому проведенні екскурсії.

Випад був очевидним та очікуваним, тож Ярослав скористався останнім своїм козирем:

— Дякую, та в тому немає потреби. — Він вкладав у свої слова якомога більше лагідності. — Отець Прус гарно підготував мене. Ми з ним добрі знайомі.

Священик, схоже, дещо здивувався, але відразу енергійно закліпав сірими очима й укотре щиро всміхнувся. Капелан костелу єзуїтів Степан Прус — надзвичайно соціально активна персона. Це завдяки йому так швидко та якісно почали та продовжували реконструкцію храму, підземель, внутрішнього та зовнішнього оздоблення. Його цитати висіли на стінах будинків неподалік від центральної площі міста; за його участі перед головним входом до храму, що до всього ще й гарнізонний, відбувалися військові дійства. Цю людину знали більш-менш широкі кола Львова, тому використати згадку про уявне знайомство з Прусом було непоганим кроком до завоювання священикової довіри.

Неприховано хвилюючись і щораз нервово озираючись, Ярослав поквапився вивести Мелані на вулицю. Чоловік очікував від неї на нову зливу нервових запитань. І вона б охоче взялася до цього, якби раптом не вирішила за краще помовчати й помріяти про майбутню зустріч із Сенді. Нехай хоч у голові знайдеться крапля тепла й спокою.

Рівно об 11:30 до них приєдналися четверо — двоє юнаків і їхніх симпатичних дівчат, яких ті вели за руки. Компанія на перший погляд скидалася на групку студентів-першокурсників, які вирішили вивчити нове місто, до якого переїхали навчатися. Усе йшло за планом, залишалося тільки сплавити екскурсантів священикові та відокремитися від них слушної миті. Останнє було нескладно, тому він узяв Мелані під руку та на хвилі адреналіну повів її слідом за молоддю.

Щастя від вигляду аж шістьох відвідувачів затопило не тільки обличчя, а й тіло священика: він ураз підхопився з-за столу та майже оббіг його, аби поближче підступити до зацікавлених облич.

— Чудово, усі вчасно, — склавши руки долонями докупи, він указав на стіл, з-за якого щойно вийшов, — прошу, покладіть, будь ласка, до коробочки по 20 гривень на розвиток храму, візьміть квитки, а я тим часом збігаю зачиню вхідні двері, аби нам ніхто не заважав. Можете взяти собі на пам’ять образочки чи брошурки зі столу.

Тут серце Ярослава не витримало й угатило по горлянці так щиро, що здавалося, ніби чоловік от-от його відригне.

— Зачините двері? Навіщо?

Не вистачало ще опинитися замкненим у підвальних приміщеннях костелу, коли тебе повсюди розшукує поліція. Якщо священик або ті четверо впізнають його, вежа стане йому в’язницею.

— Це треба, аби ніхто не зайшов і не блукав тут, доки ми перебуватимемо в підземеллях храму. Звісно, навряд хтось вирішить завітати, одначе перестрахуватися не завадить.

Священик вийшов із кімнатки, піднявся сходами вгору й замкнув двері на ключ, який заховав до кишені чорної ряси, потому повернувся й став обличчям до екскурсантів, а спиною до вузького проходу в стіні навпроти столу.

— Що ж, почнемо, — мовив і взявся розповідати історію створення та руйнування храму.

Під час розповіді він підвів екскурсантів до інформаційної дошки й показав пальцем на нижнє її фото із зображення інтер’єру костелу. На світлині проглядалося понад двадцять рядів стелажів із книжками (по шість у кожному), розмежованих нешироким проходом. Крім рядів, стелажі ховалися в щонайменшій ніші, на балкончиках, під бічними галереями, тобто всюди, де тільки знаходилось вільне місце. Доки студенти захоплено роздивлялися фото й слухали розповідь, Ярослав знемагав від нетерплячки, коли ж священик поведе їх углиб підземель.

Попри хвилювання, Ярослав не забував під пильними позирками священика ледь чутно переказувати англійською його слова Мелані. Та ж, на якийсь час забувши про всі свої тривоги, уважно ловила кожне з них. «От якби ми не мусили порушувати зараз закон», — навіть замріялася Мелані.

Після завершення оповіді всі рушили до вузького проходу в стіні, наприкінці якого, перед поворотом ліворуч, стояла підсвіченою в глибокій ніші голова чоловіка зі сліпим поглядом, що колись належала одній із фасадних скульптур. Жінка підійшла до неї ближче, бажаючи торкнутися, та Ярослав підхопив її під лікоть і потягнув за собою до просторого приміщення. По лівий бік від них у