Останній спадок - Андрій Новік
«Отже, єзуїти знайшли меч Богдана Хмельницького й заховали у своєму костелі, гетьмановій духовній домівці».
Частина 2
1
Автошлях Н 02 (Тернопіль — Львів), Україна. 15 вересня, 2015 рік
— Слухай, я тут подумала…
Дорогою до Львова й американка, й українець довго німували. Пропозиція, яку Мелані збиралась озвучити, маринувалася в її голові з ночі, проте, зважаючи на теперішній стан речей, наважитися на такий крок було не тільки важко, а й небезпечно.
— Що? — Ярослав Війт сидів із не менш схвильованим виглядом. Єзуїтський собор усе ніяк не йшов із голови, від чого слова Мелані мов розсіювалися в повітрі, так і не досягнувши адресата.
— Як гадаєш, що твій бос зробить із дитиною?
Ярослав важко видихнув. Йому хотілося сказати Мелані, що із сином Кравця поводитимуться належно, що як мінімум передадуть до рук поліції, коли Далібор не виживе, але це було б брехнею. Він не мав жодного уявлення про долю малого. Тільки сам Бажан міг відповісти на це запитання, і передчуття щодо цього були невтішні. Малий занадто багато бачив.
— Не знаю, — відповів Ярослав і сам ледь не повірив у власні слова, — якщо хлопчик не викине якогось коника, то йому, мабуть, спробують навіяти ілюзорні спогади, перепояснивши все, що сталося на його очах. Луку рятує те, що шок на дітей діє вкрай потужно: зараз для нього реальність невіддільна від вигадки.
— А якщо не вдасться?
— Тоді сподіватимемося, що Кравець виживе.
Тут він вирішив, що краще замовкнути, аби не страхати й так пригнічену жінку. Мовчки сягнув лівою рукою під водійське сидіння й намацав зім’яту пачку синього Winston. Пальці затремтіли, коли в ніс ударив різкий запах нікотину. Перша затяжка важкою гирею впала в незвиклі легені, спричиняючи напад надсадного кашлю. Мелані здивовано подивилася на Ярослава, проте не зронила жодного слова.
Коли знак «Львів — 100 км» залишився позаду авто, Мелані обережно озвалася:
— I have a daughter. Did you know it?[105]
Водій востаннє блаженно затягнувся, викинув недопалок у відчинене вікно, а тоді ствердно кивнув.
— Чув щось таке.
— Її ім’я Сенді. Дев’ятирічна кучерява красунечка. Ти б її бачив. Коли вона всміхається, увесь світ мов завмирає від ніжності.
Ярослав мовчав.
— А ще в неї була сестричка. — Голос Мелані забринів. Жінка щосили боролася з хвилею нещадного болю, та сльози вже навернулися на очі, і вона не ховала їх. — Джессіка.
Тепер Мелані пожирала Ярослава дико лютим поглядом: для неї на місці водія сидів пихатий і, як завжди, п’яний до всирачки Стен. Він шкірився так само злісно, як і тоді, коли з його міцно затиснутого в кулаці паска збігали краплі доньчиної крові. Вени на шиї та скронях жінки напружено випнулися, і гнів, наче простирадлом, огорнув її, не даючи дихати.
— Її вбив батько. Він був п’яний. Стен бив її ременем і розсік голову. А я просто дивилась. — Ярослав бачив, що Мелані подумки перенеслася в той вечір, що знову переживає страх і відчай, якого зазнала тоді, — дивилась і не могла поворухнутися. Здавалося, материнський інстинкт, любов, минулі конфлікти — усе це мало б щось перемкнути в моїй голові та змусити діяти, боротися. Так, я намацала руками ніж. І що? Нічого. Я впустила його, а потім, лежачи на підлозі, благала нелюда про милосердя.
Вона згадала, як чоловік бив її та доньку, доки в будинок не вдерлася викликана сусідами поліція. Мелані не усвідомлювала, як голосно тоді кричала.
— Не всі спромоглися б на помірковані дії за такої ситуації, — намагався розрадити її Ярослав.
— А я мусила. Мусила. Натомість просто дозволила доньці померти на моїх очах. — Жінка захлинулася нестримним риданням.
— Серветки в бардачку.
— Усе ж у голові щось таки клацнуло, — за хвилину, хапнувши свіжого повітря з вікна, продовжила Мелані, — щоправда, набагато пізніше, ніж треба було. Наївна дурепа! Я вважала, що присвятити себе сім’ї, цьому опудалові — моє покликання в житті. А мені ж до того вечора вже тричі пропонували співпрацю з урядом.
— Чому це уряд тобою зацікавився?
— Мій добрий приятель Говард О’Браян — велике цабе у Вашинґтоні (він давно торочив мені, щоб я не марнувала дар «божественного», за його словами, аналітика). Ну й, крім того, що цабе, він іще один із найбільших упертюхів, яких я коли-небудь знала. Смикнув за кілька ниточок — і ось уряд уже стукає до мене, бажаючи завербувати.
— Гарна нагода забутися, спробувати, так би мовити, пережити римейк власного життя.
— Так і сталося, — погодилася Мелані, — але просто змін мені було замало… Я хотіла вбивати.
Ярославу здалося, що він неправильно почув останнє слово. Запаливши другу цигарку, він перепитав, чи саме те слово вона мала на увазі.
— Ти правильно все почув. Коли скло кидають у пекельний вогонь, а потім різко охолоджують, воно міцнішає. Гартується. Переживши пекло та подивившись у мертві доньчині очі, я припинила існувати. Точніше, припинила існувати колишня Мелані Маєрс, до сміху добра й тиха жінка, ладна догоджати всім і вся. Зрозумівши мої наміри, уряд переглянув свою пропозицію й поклав переді мною угоду про нерозголошення. Без роздумів я підписала її й разом із Сенді вилетіла до Вашинґтона. Неофіційний проект ФБР «Ізраéль» на чотири роки став моєю домівкою. Там я відчула, що нарешті можу захистити не тільки себе, а й доньку, єдину радість у моєму житті. Але в тому домі виявилися гнилі стіни… Стіни, стеля, підлога. Геть усе. Навіть повітря. Спершу, коли більшість інформації залишалася недоступною, мені було байдуже. Та повідомлення Аллеґро висмикнуло мене зі сну.
Наче виправдовуючись, Мелані кинула благальний погляд на Ярослава.
— Slav, я все життя робила те, про що тепер жалкую. Я так більше не можу. Я хочу повернутися до доньки, просто спокійно жити, любити її, годувати, водити до школи, бачити, як вона соромиться моїх розпитувань про хлопців.
Усе це було таким
