Останній спадок - Андрій Новік

«Ну ж бо, бляха! Ти маєш бути тут!»

Зручніше розмістивши лом у руці, чоловік іще дужче влупив по стіні на рівні поясу. Цього разу звук виявився дзвінкішим. Ярославові очі покруглішали. Курва! Сорочка вмить прилипла до тіла, наче він щойно подолав десятикілометровий спринт.

— Щось не так?

— Порожнеча, — під напливом емоцій Ярослав заторохтів українською, як із кулемета. — Там нічого нема! Блін! Невже?!

Аби переконатися, що почуте не вибрик його змученої браком кисню свідомості, чоловік вгатив по стіні ломом іще раз, а потім іще раз і ще. Під ударами крихка від старості цегла розкололася й великими шматками посипалася додолу. Спритно стрибнувши вперед, Ярослав уперся в дерев’яні дошки, що легенько прогнулися під його вагою, і заходився гарячково виколупувати залишки цегли зі стіни.

— Посвіти мені, — безапеляційно кинув він.

Здавалося, він знетямився від нападу якоїсь темної фанатичної жаги.

— Слав, стань ближче до краю, дошки не витримають. — Серце Мелані злякано тьохнуло, коли одна дошка завібрувала під чоловіковою ногою.

— Самого мене витримають. — Ярослав прикипів поглядом до цегли, що її виколупував. — Світло!!

Жінка вхопила простягнений ним телефон і підсвічувала двома ліхтариками під невеликим кутом, який тільки могла утворити, залишаючись поближче до стіни. Коли майже всю стіну над сходовим майданчиком залило світло, відкриваючи погляду кожну тріщину на цеглі, Ярослав загамселив ломом по пустотному місцю ще дужче.

— Він тут! Він мусить бути тут!

Ярослав скидався на скажену потвору, яка вчепилася у свою жертву й нещадно терзає її. Усе людське згасло в його очах.

Ще три удари — і дві цеглини, з гуркотом розколовшись, провалилися кудись углиб. Щойно чоловік, пробуючи змінити позицію, змістив вагу з однієї ноги на другу, як дошка під нею гучно та лунко тріснула. Ліва нога Ярослава по кісточки ввійшла між гнилі дерев’яні цурпалки. Мелані злякано зойкнула й затулила обличчя руками.

— Усе гаразд, усе гаразд, — мов мантру, тихо повторював чоловік, намагаючись витягти ногу.

Аби рівномірно розподілити навантаження на всі дошки, він розпластався на майданчику напівлежачи й рвучкими, проте доволі обережними рухами взявся викручувати стопу. Дошка руйнувалася легко, її гнилі рештки розсипалися, падаючи з кількаметрової висоти на нижній сходовий майданчик.

— Обережніше, прошу. — Голос Мелані тремтів.

Нарешті Ярослав звільнив ногу. Попри біль у ній, чоловік одразу підвівся, розвівши тепер ноги на ширину плечей, аби намацати надійніші місця, і знову взявся сліпо бити ломом по завченому місцю на стіні. Мелані спрямувала світло ліхтариків під Ярославові руки, дрижачи всім тілом чи то від страху, чи від вібрування в унісон ударам старезних сходів.

Удар. Удар. Іще удар.

Рука з ломом зависла в повітрі, коли ошалілі очі зупинилися на отороченому цегляними крихтами отворі. Те, що з нього випало не менш як десять цеглин, давало змогу встромити досередини голову чи руки.

— Дай-но ліхтарик! — промовив вимогливо чоловік і за мить уже стискав телефон у простягненій руці.

Стоячи обома ногами якомога ближче до краю дерев’яного майданчика, Ярослав Війт, звісно, не чув, як унизу вежі всміхнений священик у чорній рясі прощався з чотирма студентами-екскурсантами. Ярослав не чув і не міг би почути: його затуманений мозок повністю втратив контакт із реальністю, адже в невеликому стінному отворі він бачив те, заради чого перетворився на тварину. У прихованій кладкою цегли ніші стояла запилюжена й засотана павутинням невелика іржава скринька. Якихось тридцять сантиметрів завдовжки та двадцять завширшки й без жодних замків. З божевільним блиском в очах Ярослав потягнувся руками до дорогоцінного скарбу і… тієї миті під його ногою лунко тріснула ще одна дошка.

7

За тією дощечкою озвалися сусідні. І не просто озвалися, а з голосним хрускотом розламалися й під чоловіковою вагою почали сповзати вниз, тягнучи його за собою. Ось він, хаотично розмахуючи руками в пошуках хоч якоїсь опори та безвільно бовтаючи в повітрі ногами, провалився крізь сходовий майданчик до пояса. А потім під вереск Мелані метр за метром падав униз, аж доки не пробив спиною нижній майданчик і два пласти гнилих дощок.

Наступний сходовий майданчик зупинив падіння: нерухоме тіло завмерло на ньому, зачепившись ногою за загородження та звісивши руку зі сходів. Мелані, ураз забувши про обережність, поспіхом спускалася поламаними сходами, наважуючись навіть перескакувати на той ярус, який здавався хоч трохи міцнішим. Жінка присвічувала собі ліхтариком зі свого телефона, бо Ярославів мобільний лежав зараз десь на дні поряд з уламками дощок.

— Are you okay?![106] — До чоловіка лишалось якихось двадцять із хвостиком сходинок.

У відповідь той лише важко хрипнув рештками повітря з легень. За мить спробував ворухнути ногами й руками. Переконавшись, що цілий, і подякувавши богам за порятунок, чоловік сперся на лікті й поглянув на перекошене обличчя жінки, що вже добігала до нього. Неймовірно, але через страх за Ярослава Мелані, яка донедавна дерлася вгору з грацією хворої горили, тепер, буквально на пальчиках перестрибуючи перешкоди, рухалася не згірш за тендітну ламу.

— Ніби так.

Голова гула, на потилиці набрякала величенька ґуля, а руки, ноги й особливо хребет озивалися гострим болючим поколюванням. Незважаючи на те, що чоловік почувався, наче його пропустили крізь м’ясорубку, ніяких переломів, відкритих порізів, окрім подряпин, чи ще страшніших травм не було — вочевидь, призвідники падіння, гнилі дошки, його ж і пом’якшили. Чоловік спробував сяк-так зіп’ястися на ноги, та від гострого болю в ахілловому сухожилку на лівій нозі заточився й ледь знову не впав. «Дрантя!»

— Тримайся, — співчутливо прошепотіла Мелані йому на вухо, обхопивши за пояс. — Дуже болить?

— Жити буду. — Стиснувши рукою болючі ребра, Ярослав переніс вагу на праву ногу, аби хоч якось зменшити біль, — мусимо негайно спускатися. Ти?..

— Так, — кивнула жінка, не дослухавши запитання.

Остерігаючись іще одного обвалу, вони йшли вниз повільніше, ніж коли підіймалися. Нарешті торкнувшись ногами твердої землі, мерцями попадали на землю й лежали так, доки не відновили дихання та мислення. Проте відпочинок пішов на користь тільки Мелані, Ярослав же відчував, що його нога розбухла та, проганяючи кров ушкодженим місцем, дико пульсує. Зціпивши зуби, він тихо постогнував, але не скаржився. Спромігшись підвестися, вони підступили до дверей і тихо прочинили їх, дослухаючись до голосів. Довкола стояла важка тиша.

— Здається, вони ще в підземеллях, — припустив Ярослав, — ходімо.

— Wait!

Мелані обережно, аби не завдати болю, обтрусила одяг чоловіка, намагаючись надати йому хоч трохи адекватного вигляду.

— Треба покласти назад ключ, бігом.

Замкнувши колодку на дверях-ґратах, обоє тихо пробралися кам’яними сходами до кімнати, у