Останній спадок - Андрій Новік
— Причини за собою двері, — звелів він жінці, коли обоє опинилися всередині.
Мелані виконала просту вказівку й ледь не впала, зашпортнувшись за розкидані на кам’яній долівці інструменти. Майстри, завершивши кілька днів тому перший, оплачений етап робіт, покидали будівельне причандалля як є. Вони не переймалися, що хтось, окрім них, заходитиме до темного приміщення. Ніхто, навіть прислужники з костелу, не мав звички навідуватися до них під час роботи, а що вже казати про застій. Ще коли американка тільки-но підійшла до заднього фасаду костелу й поцікавилася, а чи не заскочать їх майстри, Ярослав запевнив її, що наступне надходження коштів на реставрацію відбудеться не так швидко. Попри те, що храму допомагали соціальні організації, фізичні та юридичні особи, на нього виділяли кошти з міського бюджету, цього було недостатньо, тож найбільше сил до його реставрації мусили докладати в самому костелі. Сюди йшло все: і доброчинні внески, і кошти, отримані від проведення екскурсій, і загалом будь-які віднайдені хоч десь гроші. Завершити відтворення ідеального вигляду інтер’єру та екстер’єру планували приблизно 2020 року.
Мелані Маєрс розглядала потерті цегляні стіни та дерев’яний сходовий марш, який пнувся чотиригранною вежею вгору. Прямокутна основа вежі мала площу приблизно три на три метри, майже повністю зайняту сходами, тож розминутися на ній було майже неможливо. Перші кілька маршів було відреставровано — відшліфоване начисто дерево відсвічувало від лампочки порівняно з гнилими, зв’язаними докупи дошками. Окремі дошки майстри поскладали на долівці праворуч від вхідних дверей. Мелані стала в центрі й глянула вгору. Вона не змогла вирахувати, на яку висоту здіймається над нею небезпечною спіраллю сходовий марш, однак від побаченого її знудило. Якщо, крий Боже, якась сходинка провалиться під її вагою, летіти доведеться довго, метрів зо тридцять чи сорок.
— Я туди не полізу.
— Ще раз пояснюю: сходи витримають тимчасове навантаження навіть від двох людей.
— Але ж ми нагорі затримаємося на трохи, — уявивши довге падіння з такої висоти, жінка прикусила губу. — Удвох. На одній точці.
— На кожному куті є невеликий сходовий майданчик. Розійдемося по його краях (вони підперті балками), так буде безпечніше.
— Ти здурів! По краях? Аби я точно звалилася?
Мелані відчула, що ноги підгинаються, і, вхопившись руками за широкі поручні, заплющила очі. Невпинно наближався час складати руки.
— Полізеш!
Глянувши собі під ноги, Ярослав ухопив, на його думку, найміцніший металевий лом завдовжки з півтора ліктя й почав підійматися скрипучими сходами вгору.
Його завдання було чітким і зрозумілим. Він узяв із собою Мелані Маєрс, колишнього працівника програми ФБР «Ізраéль», і не мав права її полишати. Одначе жінка була не потрібна, вона не допомагала, а навіть заважала. Кинувши погляд униз, чоловік зауважив на обличчі Мелані вираз позначеної страхом злості й зрозумів, що вона вирішила лізти за ним.
«Чому жінки завжди все ускладнюють?»
Коли відреставровані сходинки закінчились і довелося ставати на древні, подекуди погнилі й надтріснуті дошки, вони почали намацувати кожен крок, виставивши вперед ногу. Мелані трималася на півметра позаду від Ярослава й робила крок лише на ті місця, куди той показував пальцем. Руки її мимоволі тягнулися до поручня чи загородження, однак чоловік попередив її, що кріплення можуть виявитися хиткими й небезпечними, тож, поклавшись на них, вона найвірогідніше полетить униз швидше, ніж устигне вчепитися нігтями хоч за якусь сходинку. Найбільш безпечним варіантом було підійматися, притиснувшись до стіни, де дошки вочевидь збереглися краще.
Ярослав минув третій сходовий майданчик, потім четвертий. У тьмяному світлі причіплених до дерев’яного загородження лампочок дивитися собі під ноги було неймовірно складно, тож підійматися довелося повільніше, ніж він розраховував. Від нестачі кисню, спричиненої важкою ходою, та через виснаження після безсонної ночі чоловік постійно позіхав і щосили боровся зі сном, який ставав усе настирливішим. Раз по раз він озирався за спину, виглядаючи напарницю з широко розплющеними від страху очима. Іноді Мелані заплющувала очі й тоді просила вищі сили врятувати її в разі падіння, потім благала не допустити того падіння, та здебільшого, глипаючи вниз, кляла все на світі.
Повільно сунучи вгору, Ярослав міркував. Логічно, що єзуїти переховали меч Богдана Хмельницького якнайвище: навіть потому, як вежу розібрали, до неї сходилося чимало священиків та учнів колегії, тож будь-які знаки поховання на нижчих ярусах могли викликати непотрібну увагу сторонніх. Подумавши так, чоловік міцніше затиснув лом у лівій руці й узявся постукувати ним по стіні кожні півтора-два метри. Перший удар робив на рівні ніг, наступний — трохи вище за пояс, а останній — аж над головою.
— Тихше! Нас можуть почути, — заблагала Мелані, здригнувшись від звуку першого удару.
— Не почують, вони глибоко під землею, а ми на висоті.
Більше жінка не зронила жодного слова. Говорити й так було важко: вона мусила глибоко вдихати й видихати, аби не знепритомніти. Складалося таке враження, наче Мелані не здіймалася вгору сходами, а летіла далеко за межі атмосфери, де повітря настільки розріджене, наскільки це взагалі можливо. На кожному кроці дошки під ногами скрипіли та прогиналися, шарпаючи розхитані нерви.
До завершення екскурсії залишалося, за розрахунками, дванадцять хвилин, а до останнього сходового майданчика було ще п’ять прольотів. Лампочки закінчилися десять метрів униз тому, і тепер, підсвічуючи під ноги телефонними ліхтариками, Ярослав із Мелані йшли обережніше та повільніше. Постукування по стінах були марними — вони видавали такий глухий звук, наче мали не одну цегляну кладку, а принаймні з десяток. Оптимізм Ярослава потрохи згасав, і віра в наступні кілька прольотів розвіювалася в запилюженому повітрі. Він відчув, що ніс повністю забився білим порохом і, незважаючи на вигуки Мелані, смачно висякався собі під ноги. Жінка не зводила зі шмарклів погляду і, попри страх, аби не наступити на них, перескочила загиджену сходинку.
— Останній майданчик, — тихо й розчаровано мовив Ярослав, коли вони видерлися на самісіньку верхівку розібраної колись чотиригранної вежі єзуїтського костелу.
Два вікна в протилежних стінах було забито широкими дошками так наглухо, що в них не знайшлося жодної щілини, щоби пропустити найтонший промінь світла.
— Тут нічого. — Він не розібрав, з радістю чи з відчаєм видихнула ті слова Мелані Маєрс.
Лом востаннє піднявся й ударив по стіні на рівні ніг. Білявка вкотре здригнулась і залишилася стояти позаду на сходинках, силкуючись розподілити вагу на обидві ноги. Глухе відлуння пролетіло
