Віднайдений час - Марсель Пруст

її мужа, надто легко повірила, що вистави «Фед-ри» не дуже небезпечні для акторки. З лікаревої мови вона вихопила тільки ці слова, на всі ж застереження махнула рукою; а лікар і справді заявив, що не бачить великої шкоди в її виступах. Він сказав так, відчуваючи, що справить приємність коханій жінці, а може, і з неуцтва, чи тому, що усвідомлював невиліковність хвороби, бо ми залюбки пристаємо на скорочення муки хворих, коли те, за допомогою чого ми її скорочуємо, запорука нашого гаразду, а може, ще й під впливом ідіотичної гадки, що виступ на сцені потішить Берму, а отже, справить їй полегкість, ідіотичної гадки, яка здалася йому не такою-то вже й дурною, коли, сидячи в ложі (Бермині діти йому її виклопотали, і цього вечора його пацієнти лишилися покинутими напризволяще), він упевнився, що на сцені життя у ній так і кипить, тимчасом як у житті, серед людей, вона вже конала. І справді, звички мов якими чарами дозволяють нам, ба навіть нашим органам, якось притертися до існування, яке спершу здавалося нестерпним. Хто не бачив, як хворий на серце ветеран манежу вольтижує, демонструючи карколомну акробатику, аж не віриться, що хворе серце на таке здатне? Берма здавна оббулася зі сценою, до вимог якої її органи ідеально пристосувалися, і потрапила, щируючи з непомітною для глядачів обачністю, створити ілюзію доброго здоров’я, розхитаного хіба що тільки нервовою, уявною болістю. І хоча після сцени освідчення Іполитові Берма відчувала, що жде її пекельна ніч, її шанувальники влаштували овацію, гукаючи, що вона перевершила саму себе. Вона верталася з лютими болями, але щаслива, що принесла доньці папушу блакитних папірців,— з пустотливістю дитини театру ця стара жінка звичайно запихала їх за панчоху, звідки потім із гордістю видобувала, чекаючи на усміх та поцілунок. На жаль, ці банкноти зять і дочка тринькали на перебудову свого палацу в сусідстві з материним палацом, і безугавний стук молотків уривав сон, якого так потребувала трагічна акторка. Відповідно до примхливої моди або щоб догодити смакові пана Ікса і пана Ігрека, сподіваних своїх гостей, вони переробляли світлицю по світлиці. Берма відчувала, як сон, здатний угамувати її болі, пропадав без вороття; з нічницями вона примирилася, хоча й затаїла в душі погорду до пишноти, яка прискорювала її кінець і обертала на муку її останні дні. Може, почасти і з цієї причини вона гордувала ними — природна помста тому, хто нас кривдить, а ми не можемо дати відко-ша. Але, з другого боку, свідома власного генія, переконавшись іще замолоду, які марнотні всі ці декрети моди, вона зоставалася вірна Традиції, яку завжди шанувала і втіленням якої була, а Традиція та веліла судити про світ і людей так само, як і тридцять років тому, наприклад, вбачати в Рахилі не теперішню модну акторку, а віддавна знану їй курву. Зрештою, Берма була не ліпша від доньки, від неї донька запозичила (спадковість, поєднана з заразливим прикладом, що його аж надто природне захоплення зарядило ще більшою силою) свій егоїзм, свою безжальну в’їдливість і несвідому жорстокість. Тільки що всі ці вади Берма складала в жертву доньці, тим самим очищаючись від них. А втім, навіть якби робітники й перевелися в домі Берминої доньки, все одно вона варила б із матері воду, адже захланні, люті й легковажні сили молодости виснажують недужу старість, для якої надто обтяжливо бігти з ними наввипередки. Щодня влаштовувалося нові сніданки — Берму вважали б за егоїстку, якби вона позбавила їх доньку і навіть якби не брала в них участи, бо молодята били (деяких гостей, нових і впливових, вони затягали сливе силоміць, мастячи медом) на магнетичні чари широкославної матері. З ґречности її «обіцяли» цим знайомим як принаду на якесь свято поза своїм домом. І бідолашна мати, поглинута борюканням зі смертю, що оселилася в ній, мусила рано вставати і виходити у світ. Та й це ще не все: оскільки тим часом Режан, у всьому блиску свого таланту, гастролювала за кордоном, здобуваючи тріумф за тріумфом, зять вирішив, що Берма не повинна дати себе заломити, запраг, щоб родина так само купалася у славі, і послав Берму в турне, де її довелося колоти морфіном, смертельно небезпечним за ниркової недостатности. Той самий потяг до витончености й світського блиску в день прийняття у принцеси Ґермантської відіграв ролю смока і силою пневматичної машини втис до її салону навіть найвірніших приятелів Берми, у якої, навпаки (і саме через це), панували цілковита пустка та смерть. Надійшов тільки якийсь молодик, який не був певен, чи раут у Берми не виявиться так само блискучим. Коли минув останній термін і Берма зрозуміла, що всі її покинули, вона звеліла подати чай і сіла з родиною до столу, ніби на поминках. Обличчя Берми уже нічим не нагадувало того знімку, який одного вечора, на се-редопістя, так мене роз’ятрив. На ньому була, як висловлюється люд, написана смерть. Цим разом вона виглядала справді як статуя Ерехтейона. Затужавілі жили уже майже скам’яніли, довгі скульптурні пасма спадали по лицях із мінеральною ригідністю. У напівмертвих очах за контрастом зі страхітливою закляклою машкарою ще жевріло якесь життя; вони ледве блищали, наче гад, заснулий серед каміння. Тим часом молодик, — із чемности він присів до столу, — знай зиркав на годинника: його кликало до себе пишне свято у Ґермантів.

Берма не зронила слова докору на адресу тих, хто покинув її у наївній вірі, що вона не дізнається про їхній похід до Ґермантів. Вона тільки промурмотіла: «Подумати лишень: якась Рахиль влаштовує раут у принцеси Ґермантської! Щоб побачити таке, треба приїхати до Парижа». І мовчки, урочисто, поволеньки трощила заборонені їй тістечка, ніби справляла похоронний ритуал. «Підвечірок» був тим сумніший, що зять скреготів зубами: Рахиль, знаючи обох як облуплених, їх не покликала. А ще болісніше штрикнуло його в серце, коли запрошений молодик похвалився, що він достатньо близький із Рахиллю, аби, якщо він зараз же подасться до Ґермантів, ублагати її в останню хвилину запросити і цю пару легкобитів. Але Бермина донька добре знала, як зневажає її матір Рахиль, знала, що вона била б її, дізнавшися, що дочка канючила запрошення у колишньої курви. Отож молодикові й мужеві вона заявила, щоб ті й думати про таке забули. Але перед матір’ю не лишилася в боргу: гримасувала впродовж усього підвечірка, показуючи, як їй прагнеться утіх і яка в неї зміюка матір — не дає їй втішатися. Мати вдавала, ніби не помічає доччиних гримас і