Віднайдений час - Марсель Пруст

не раз, вона знов нагадувала себе колишню і дотепно відгукувалася про великосвітське життя. Але попри це частенько бувало так, що гостре слівце у парі з чарівним поглядом, яке стільки років утримувало під своїм духовним берлом найвидатніших чоловіків Парижа, ще, правда, іскрилося, але, сказати б, уже в порожнечі. Коли з’являвся слушний момент для дотепу, вона, як і колись, робила на кілька секунд паузу, ніби вагаючись і творячи, але кинуте слівце тепер уже було таке догідне, що тільки на смітник. А втім, помічали це одиниці. Існування ритуалу будить віру, що разом із ним зберігся й дотеп, як це трапляється з тими, хто, забобонно прихилившись душею до одної цукерні, знай замовляють там птифури, не добачаючи, що вони стали несмачні. Симптоми цього занепаду з’явилися в дукині ще під час війни. Щойно з чиїхось уст падало слово «культура», вона уривала його, всміхалася, світила своїми гарними очима, і кидала: «ККККультур!» — а друзі у відповідь сміялися, гадаючи, ніби вони свідки ще одного об’яву духу Ґермантів. І напевно, це було те саме модло, та сама інтонація, той самий усміх, що так захоплювали Берґотта, — зрештою цей останній теж приберігав свій власний неповторний крій фраз, вигуки, паузи, епітети, але тільки на те, щоб нічого не сказати. А все ж нові прибульці дивувалися і часом, як не випадав день, коли вона була «забавна» і «в ударі», казали: «Таж вона ідіотка!»

Зрештою дукиня свої взаємини з напівсвітом уміла влаштовувати так, щоб вони не поширювалися на ту частину роду, звідки вона запозичувала свою аристократичну славу. Якщо в театрі, виконуючи ролю заступниці мистецтв, вона запрошувала до своєї ложі міністра чи маляра і ті наївно питали, чи в залі не видно її швагерки або мужа, дукиня, ховаючи збентеження під чудовою маскою зухвальства, відповідала нахабно: «Я нічого про це не знаю. Виходячи з дому, я перестаю цікавитися тим, що роблять мої близькі. Для державних мужів і митців я — вдова». Так вона запобігала аф-ронтам, на які могли б наразитися надто вже настирливі у своїй ґречності парвеню і якими вона могла б накликати на себе докори пані де Марсант і Базена.

«Просто слів нема, яка я рада вас бачити. Леле, коли ж це ми стрічалися востаннє?» — «У принцеси Аґріґентської: ми там часто сходилися». — «Авжеж, коханечку, я туди вчащала, бо Базен тоді кохав її. Найчастіше мене можна було спіткати у його подруги з тих чи тих часів, бо він казав мені: «Гляди ж не забудь до неї заглянути». Спершу такі «фуршети» здавалися мені не зовсім пристойні: наївся сам, а тоді йди туди ти. Зрештою я призвичаїлася досить швидко, але, на свою ще більшу досаду, мусила підтримувати ці стосунки й далі, як він уже розірвав свої. Це мені завжди навіювало рядок із Віктора Гюґо:

Укравши щастя, ти посіяв сули

І як і в цьому вірші, я входила таки з усмішкою, але насправді це було з його боку нечесно, я мала б вирішувати сама, ходити мені до його коханок чи ні, бо складені всі докупи його колишні не залишали мені жодного вечора для себе. А втім, проти сьогоднішнього дня ті часи видаються мені приємніші. Лишенько, хоч би він почав зраджувати знов, це мені тільки б полестило, бо я тоді молодію. Я воліла б, щоб він вернувся до своїх звичок. Достолиха, та й давно ж він не зраджував, мабуть, уже забув, як це й робиться! І все-таки нам незле удвох, гомонимо між собою і навіть кохаємося», — сказала дукиня, боячись, щоб я не подумав, ніби вони зовсім розлучилися, і, немов ішлося про якогось тяжкохворого, сповістила: «Йому ще не відібрало язика, а сьогодні вранці я йому читала цілу годину. — Вона додала: — Скажу йому, що ви тут, йому захочеться вас побачити». І підійшла до дука — той сидів із якоюсь дамою на канапі і теревенив з нею. Мене вразило, що він майже не змінився, залишившись величним і гарним, тільки прибуло трохи сивини. Та коли дружина щось йому сказала, він так скипів від гніву, що їй довелося відступити. «Він заклопотаний, не знаю, правда, чим саме, — зараз побачите», — сказала мені дукиня Ґермантська, воліючи, щоб я сам дав собі раду.

До нас прибився Блок і від імени американки поцікавився, хто ця присутня тут молода дукиня, і я відповів, що це се-стриниця пана де Бреоте; а що це ім’я ні про що Блокові не промовляло, то він зажадав пояснень. «Ага! Бреоте, — гукнула дукиня Ґермантська, вдаючись до мене, — ви це пам’ятаєте, гай-гай яке воно давнє, яке далеке! Ну що ж, він був сноб. Ці люди сусідували з моєю свекрухою. Вам усе це нецікаво, пане Блоку, усе це може бути втішне тільки для нашого малого — він знався з ними всіма під ту саму пору, що й я», — додала вона, показуючи на мене, і цими словами всіляко демонструючи мені, як багато вже минуло часу. Симпатії та погляди дукині Ґермантської відтоді так оновилися, що з перспективи часу вона вважала свого чарівного Бабала за сноба. З другого боку, він відступив назад не тільки в часі, але — чого я не уявляв, коли, роблячи перші кроки у світі, вважав його за одного з найбільших вельмож Парижа, навік пов’язаного з його світською історією, як Кольбер із добою Людовіка XIV, — теж мав на собі познаку провінційности, бо сусідував на селі зі старою дукинею, і саме дукиня де Лом заприязнилася з ним як із сільським сусідою. Однак цей Бреоте, позбавлений своєї дотепности, безнадійно задавнений і засланий у такі далекі роки, що вже тхнув нафталіном (ось чому для дукині він канув у лету), засланий в околиці Ґерман-та, пов’язував — чому я ніколи б не пойняв віри того першого вечора в Комічній опері, коли він явився мені морським богом, замешканим у морському гроті, — пов’язував мене і ду-киню, бо вона пам’ятала, що я його знав, а отже, я був їй добрим приятелем, якщо навіть не виходцем із її світу, то принаймні тим, хто обертався в тому самому колі, що й вона, починаючи з далеко давніших часів, ніж це можна сказати про більшість присутніх тут осіб; вона пам’ятала про це, але не дуже докладно, судячи з того, що забувала деякі подробиці, які тоді видавалися мені засадничими, тобто, що я не відвідував Ґермантів, а був тільки комбрейським