Ми проти вас - Фредрік Бакман
Щоб сказати: «Ми досі тут». Щоб нагадати, що означає клуб. Що це не право — а привілей.
Нарешті вся основна команда «Бйорнстада» стоїть на льоду й вигукує разом із чоловіками: «СТОЇТЕ ВИ — СТОЇМО Й МИ! СТОЇТЕ ВИ — СТОЇМО Й МИ!». На арені порожньо й темно, але більше нікого тут і не чекали. Це те, що відбувається між командою та її найближчими вболівальниками: вони — сім’я.
Петер стоїть сам-один у роздягальні, запхавши руки в кишені. Тоді виходить із льодової арени і пішки через ліс повертається у Бйорнстад. Глибоко вдихає повітря зими, яка вже підступає. Він іще ніколи не почувався в такому програші. Усе втікає йому крізь пальці: його діти, його шлюб, його клуб.
Воно було того варте? Хіба можна знати таке наперед?
* * *
Тренери «Бйорнстада» і «Геда» після матчу зустрічаються в суддівській кімнаті. Розмова між ними відбувається у тренерському стилі — ввічливо, але без приязні.
— Чудовий матч, — каже одягнений у червоне Давід.
— Ви перемогли. Тому цей матч був чудовий лише для вас, — відповідає Цаккель, одягнена в зелене.
Давід усміхається. Люди однієї породи — що вона, що він.
— Як там твої хлопці? — цікавиться він.
— Мої хлопці чи один конкретний хлопець? — відповідає вона запитанням на запитання.
Давід не знає, куди подіти руки.
— Беньямін. Мені цікаво, як там Беньямін.
— Ми з вами знову зустрінемося в грудні, і тоді він відіграє весь матч! — обіцяє Цаккель.
Давід усміхається. Цаккель не відповідає на запитання, але в такий спосіб дає зрозуміти, що не має наміру програти, коли вони зустрінуться наступного разу. Вона мислить насамперед по-тренерськи, Давід — теж.
— Чудовий матч, — іще раз каже Давід.
Він подає їй руку, але тренерка навіть не завдає собі клопоту, щоб потиснути її.
— Цей Філіп, ваш захисник, він буде крутим, — натомість каже Цаккель.
Давід випростується від гордості. Усі ці роки Філіп був найменшим і найслабшим у команді, але Давід завжди давав йому шанс, і тепер хлопець виріс у справжню зірку.
— Так. Він просто мусить… — починає Давід.
Але Цаккель не дає йому договорити:
— Більше не дозволяй йому підніматися на трибуну. Не дозволяй, щоб його втягнули в політику!
Давід киває, погоджуючись зі сказаним. Так, вони з Цаккель справді однієї породи. Вони знають, що Філіп може стати найкращим, але він нічим не зарадить, якщо буде сваритися з глядачами. Елітний спорт не стерпить такої нерозважливості. Гравець повинен лише грати. Хокей повинен бути лише хокеєм.
— Сьогодні він грав повільніше, ніж зазвичай, але це, мабуть, тягнеться ще від передсезонного тренування… — каже Давід.
— У нього болить стегно, — з твердою впевненістю відповідає Цаккель.
— Що, перепрошую?
— Праве стегно. У нього гіперкомпенсація, поглянь на його спину, коли він спокійно стоїть, і побачиш, що у хлопця похилена постава. Він не зізнається, тому що боїться тебе розчарувати.
— Звідки ти це знаєш? — дивується Давід.
— У його віці я робила так само.
Давід довго вагається, але все ж таки запитує:
— Хто в тебе був тренером?
— Батько.
На цьому слові вираз обличчя Цаккель анітрохи не змінюється. Давід розгублено чухає шию.
— Дякую. Я поговорю з Філіпом…
Цаккель дістає з кишені клаптик паперу, шкрябає телефонний номер.
— Це номер фізіотерапевта. Він найкраще знається на таких травмах. Відвези до нього Філіпа і передавай від мене вітання.
Після цих слів Цаккель виходить. Давід гукає:
— Коли отримаю роботу в елітній команді, я тобі зателефоную! Будеш моїм асистентом тренера!
Відповідь жінки лунає вже з коридору — така ж самоочевидна, як і самовпевнена:
— Це ти будеш МОЇМ асистентом!
Завтра Давід відвезе Філіпа до фізіотерапевта, дорога туди й назад забере в них цілий день, і через кілька років Філіп розповість в одному інтерв’ю, як Давід до кінця того сезону раз на тиждень возив його до лікаря. «Це мій найкращий тренер! Він урятував мою кар’єру!» Той фізіотерапевт працює на один із найбільших хокейних клубів країни, і наступного року туди приймуть грати Філіпа. А Давід отримає там посаду тренера.
Елісабет Цаккель теж буде претендувати на цю роботу, але не отримає посади.
Завжди справедливо. І завжди несправедливо.
* * *
Пізно ввечері хтось дзвонить до Давіда у двері. Відчиняє його вагітна подруга. На порозі стоїть Беньї.
Давід спускається сходами, і в нього перехоплює подих — за одну мить перед його очима встигає промайнути все дорослішання цього хлопця: Беньї і Кевін, найкращі друзі, дикун і геній. Господи, як же Давід любив їх обох. Чи зможе він іще хоч колись відчути себе тим тренером, яким він був для них?
— Заходь! — радісно запрошує його Давід, але Беньї хитає головою.
Йому вже вісімнадцять. Він чоловік. Коли Беньї з Кевіном були дітьми, Давід часто придумував їм для мотивації сотні дрібниць, але найкраще на них діяло, коли він позичав комусь свого годинника. Цей годинник Давід отримав від тата, хлопчиськам дуже подобалося його носити, тож коли один із них добре показував себе на тренуванні або в матчі, то годинник опинявся в нього на руці. А тепер Беньї простягає цей годинник Давіду:
— Віддай своєму малому. Мені він не дуже підходить.
Навесні, коли Давід пішов із «Бйорнстад-Хокею», він бачив, як Беньї цілувався з іншим хлопцем. Тоді тренер стільки хотів сказати своєму гравцеві, але не знав потрібних слів. Тому він просто залишив годинник свого тата на надгробку тата Беньї, а поруч поклав іще шайбу, на якій написав: «Таки найвідважніший чортяка з усіх, кого я знаю».
— Я… — шепоче Давід, але не може продовжити.
Беньї кладе годинник йому в долоню, Давід міцно стискає пальцями метал, і його дівчина не стримує сліз.
— У мене залишається шайба, цього вистачить, — каже Беньї.
Давід хоче обійняти його. Як дивно — людина може забути, як це робиться.
— Мені шкода, що тобі довелося стільки пережити… — щиро шепоче він.
Беньї кусає собі щоки.
— Ти — мій найкращий тренер, — так само щиро відповідає він.
«Тренер». Він не сказав «людина» або «друг». Просто «тренер». Давід ніколи не зможе заглушити біль від цього слова.
— Для тебе завжди буде светр із шістнадцятим номером, у будь-якій моїй команді… — обіцяє йому Давід.
Але йому відома відповідь Беньї ще до того, як вона прозвучить:
— У мене лише одна команда.
