Ми проти вас - Фредрік Бакман
І хлопець зникає у темряві. Як завжди.
* * *
Через пару днів «Бйорнстад» грає в наступному матчі. Теж на чужій арені, але зелені светри і чорні куртки їдуть за своєю командою, і під час матчу звучать ті самі вперті вигуки: «Стоїте ви — стоїмо й ми! Стоїте ви — стоїмо й ми! Стоїте ви — стоїмо й ми!».
«Бйорнстад» перемагає з рахунком 5:0. Амат носиться по арені, як вихор, Бубу б’ється так, ніби це останній матч у його житті, Беньї показує все, на що здатен. У якийсь момент наприкінці матчу Відар мало не влаштовує бійку з хокеїстом-суперником; щоб стримати його, Беньї щодуху мчить через усю арену й міцно вчеплюється у свого воротаря.
— Якщо полізеш битися, тебе виставлять геть! Ти нам потрібен! — вгамовує його Беньї.
— Так чого він херню говорить? — кричить Відар, показуючи на противника.
— І що він сказав? — запитує Беньї.
— Що ти підар!
Беньї довго дивиться на нього.
— Відаре, я ж СПРАВДІ підар.
Відар сердито б’є себе по ведмедю на грудях:
— Але ти НАШ підар!
Беньї сумно зітхає, потупивши погляд на лід. Це найнезграбніший комплімент, який йому доводилося чути.
— Можемо тепер просто грати в хокей? — просить Беньї.
— Окей, — бурмоче Відар.
І вони грають далі. Під час того матчу Беньї забив дві шайби. Відар жодної не пропустив. Того вечора, коли Беньї прийшов у паб «Хутро», йому поставили пиво на барну стійку. Він відпив пива, Відар і Теему Рінніуси стояли біля нього і пили своє. Вони постаралися, щоб здавалося, ніби все як завжди. Можливо, одного дня так і буде. Колись.
42
«Вони вриваються ураганом»
У Бйорнстаді ми хоронимо наших людей під найгарнішими деревами. Ми сумуємо мовчки, розмовляємо впівголоса і часто маємо відчуття, що легше щось зробити, аніж сказати. Можливо, це тому, що тут живуть як добрі люди, так і погані — у цьому й складність, бо не завжди легко помітити між ними різницю. Часом люди бувають і добрими, й поганими водночас.
* * *
Бубу ніяк не може зав’язати свою краватку, він так і не навчився це робити, краватка завжди виходить або задовгою, або закороткою. Одна зі спроб закінчується так невдало, що його молодші сестрички починають сміятися. Сьогодні, після усіх цих днів, він нарешті зумів їх розсмішити. Анн-Катрін могла би пишатися ним.
Ці троє її дітей — вони такі різні. Бубу ніколи не розумів, як брат і сестри можуть настільки відрізнятися. У них одні гени, вони разом виростали, жили в одному будинку. Й однаково стали геть не схожими одне на одного. Бубу цікаво: мама теж так думала чи просто бачила себе в кожній своїй дитині? Бубу стільки всього не встиг запитати в неї. Чиясь смерть діє на нас, як телефонний дзвінок — ми починаємо розуміти, що мали сказати, щойно кладемо слухавку. Тепер на іншому кінці залишився лише заповнений спогадами автовідповідач, уривки голосу, які звучать дедалі слабше.
До кімнати заходить Кабан, робить спробу допомогти Бубу з краваткою, але йому вдається не краще. Раніше, коли їхня сім’я збиралася на чийсь похорон, краватки чоловікові й синові завжди зав’язувала Анн-Катрін. Тепер Бубу просто зав’язує краватку стрічкою на голові — і сестрички знову регочуть. Саме тому Бубу їде в такому вигляді всю дорогу на похорон.
Священник щось говорить, але ніхто з цієї сім’ї не вслухається в його слова. Вони сидять попереду, якомога ближче присунувшись одне до одного. Анн-Катрін завжди це любила — що її сім’я була маленькою зграйкою, в якій усі потребували тепла одне одного. Вона часто повторювала: «Нащо нам більший будинок? Що ми там будемо робити? Ми ж завжди збираємося в одній кімнаті!».
Після похорону люди підходять до Кабана, стараються щось сказати про Анн-Катрін. Але не можуть. Вона стільки для всіх робила: була чудовою медсестрою в лікарні, колегою, яку цінували і яка завжди підтримувала інших, відданою і дорогою приятелькою. Любов’ю всього життя для одного чоловіка і єдиною мамою трьох таких різних дітей.
Це похорон однієї жінки, але вона була багатьма різними жінками для тих, хто залишився без неї.
Кожна людина в тій церкві хотіла би ще про щось запитати в Анн-Катрін. Так на нас впливає чиясь смерть.
* * *
Петер і Міра тепер живуть наче паралельними життями, а не одним спільним. Після похорону вони виходять із церкви разом, але між ними зберігається відстань — саме така, щоб випадково не торкнутися руками. Сідають кожне у свій автомобіль, але ні Петер, ні Міра не заводять двигуни. Почуваються зламаними, кожне у своєму кінці стоянки.
Це жахливо — бути залежними від інших людей, Міра й Петер завжди про це знали. Кілька років тому, літньої ночі, вони сиділи на сходах перед будинком. У новинах повідомили про автомобільну аварію, в якій загинули двоє дітей, і тоді Міра з Петером знову відчули власне горе. Бо втрату своєї дитини переживаєш усе життя. Міра прошепотіла: «Господи… любий, це було так боляче… коли Ісак помер, якби я опинилася одна з таким болем… я позбавила би себе життя». Можливо, вони з Петером зуміли разом це витримати, бо не вірили, що зможуть існувати заради самих себе. Тому вони постійно спрагло шукали щось живе, заради чого їм варто дихати: вони мали одне одного, дітей, роботу і ціль, хокейний клуб, місто.
Петер дивиться крізь вікно і бачить, що Міра досі сидить у своєму авто. Він виходить, підходить до Міриної машини, відчиняє двері з протилежного від водія боку та обережно каже:
— Люба, нам треба до них поїхати. До Кабана і дітей.
Міра напружено киває і витирає підводку з ледь помітних зморщок біля очей. Коли помер Ісак, Кабан і ще один Петерів друг дитинства, Фрак, одразу ж прилетіли до Канади. Вони розуміли, що Петер із Мірою будуть у стані шоку, тому Фрак допомагав їм із усіма практичними справами, довідками, документами, страхуванням. Кабан спочатку просто сидів на сходах перед будинком, не знаючи, за що йому взятися. Він ніколи не бував за кордоном. І якось звернув увагу, що перила сходів були поламані, а перила ж однакові як у Бйорнстаді, так і в Канаді, тож Кабан узяв інструменти й відремонтував їх. А потім кілька днів просто ремонтував різні речі.
— Поїдемо твоїм авто чи моїм? — шепоче Петер.
— Моїм, — каже Міра і забирає свою сумочку з пасажирського сидіння.
Вони їдуть додому до Кабана і
